«Снаряди літали сюди-туди, небо було ніби з вогненних стріл»

Я живу сама, чоловік помер у травні 2014 року, напередодні воєнних дій, ми його ховали 16 травня.

Мені все було видно, бо вікна виходять на вулицю Артема. Це було страшно. Снаряди літали сюди-туди, небо було ніби з вогненних стріл.

У той час був страх, але цікавості все ж таки більше. Я стояла в лоджії і дивилася, а довкола все гуркотіло. То був жах. Моя сестра живе в Торецьку, там також були великі обстріли. Коли 2016 року у них стало спокійніше, я переїхала до неї.

Війна перевернула все нагору ногами. З її початку минуло сім років, мені було тоді ще 65 років. Здавалося б, гарний вік, активність. Я відвідувала басейн, і аеробіку, а коли почалася війна, все припинилося. Ми опинилися у замкнутому колі, але якось витримали. Хотілося б забути про все, що пов'язано з війною.

Ми ховали чоловіка, і спочатку навіть не зрозуміли, що за гомін чувся в небі. Ховали на Мушкетівському цвинтарі, він знаходиться трохи осторонь, тому не було відчуття, що поряд відбувається щось погане. Ми замовили поминки у їдальні на Університетській. І раптом вимкнулося світло, забігла перелякана завідувачка і каже: «Йде обстріл Донецька, що можна – забирайте та йдіть».

Були родичі з Дзержинська [Торецька] та Авдіївки. Куди йти? Ми пішли до нас, на дев'ятий поверх, і вони як побачили, що все літає туди-сюди… І згадувати не хочеться.

Ми регулярно отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Вона грала дуже велику роль. Я навіть писала подяку Рінату Ахметову. Коли мешкала у сестри, там теж була допомога. У магазині на певну суму можна було взяти щось. Ми з сестрою на двох брали мішок цукру і борошно, можна було пекти і млинці, і оладки.

Мрію про мир. Просто хочеться плакати...

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/