Мені 37 років. У мене є дружина і четверо дітей. Ми мешкали в селі Веселе Запорізької області. 

Я будівельник. У перший день війни працював у Бердянську. Почув вибухи і зрозумів, що почалася війна. Відразу поїхав додому. 

У перші дні війни ми з дружиною закупили продуктів. Нам їх вистачило на два місяці. А потім худоба підросла, городина зійшла – ми харчували тим, що мали з власного господарства. 

У нашому селі не було бойових дій. Окупанти надовго не затримувалися: заїжджали час від часу. Єдине, що пригнічувало, – це проросійська позиція односельчан.

Багато мешканців села пішло на співпрацю з росіянами. Навіть ті, від яких ми такого не очікували. Це було дуже неприємно. 

Коли проходив референдум, я дуже посварився з російськими військовими, тому довелося виїхати. У нас немає свого автомобіля, тому ми виїхали із зятем. Нас було семеро в одному легковому авто. У Василівці ми розділилися, бо солдати не хотіли випускати через те, що нас було багато. Я пересів до водія, в якого було одне вільне місце. За Василівкою потрапили під обстріл: один снаряд розірвався прямо перед нами. Коли проїхали сіру зону, у нас мов камінь з душі звалився. Дуже приємно було побачити перший український блокпост. 

Зараз ми живемо в Запоріжжі. Родичі роз’їхалися по всій Україні. Хочеться повернутися додому, жити у власному будинку, зустрітися з рідними.