Рашина Юлія, 14 років, КЗ «Первомайський НВК».

Скільки приємних вражень та емоцій приносить нам літо… Але про літо 2014 року я так сказати не можу!

На той час мені було сім років. Ми святкували день народження мого молодшого брата, як раптом почули, що на вулиці щось гримить. Спочатку подумали: це може бути гроза. Але за вікном був сонячний день.

Ми вийшли на подвір’я та побачили, як через наш дім летять снаряди, вони настільки свистіли, що у мене начебто зник слух.

Через декілька хат я почула стогін поранених та побачила руйнування багатьох будівель. Мама сказала: «Бігом до підвалу». Коли я бігла до бомбосховища, краєм ока помітила, що напроти вулиці зупинились три танки та почали стріляти у невідомому напрямку.

Через деякий час, коли стихло, ми все ж таки вирішили вийти з підвалу та побачили, що по дорозі їде багато нової техніки. Ми з братом дуже злякалися.

Матуся дивилася на все це, широко відкривши очі. Вона не розуміла, що сталося. Ще вчора все було спокійно і нічого не передбачувало біди.

Сльози та жах прийшли у кожну хату. Моя родина дуже хвилювалася, щоб нас не ранило, коли ми спали або ходили до магазину за продуктами. У моєї бабусі була одна думка – хоч би снаряд не прилетів до нас на подвір’я. Спочатку ми хотіли виїхати до іншого міста, але потім вирішили все ж таки залишитися у своєму рідному селі.

Ось уже сім років, як іде війна на сході України. Ситуація не змінилась, періодично обстрілюють міста та села. Багато організацій прийшло нам на допомогу.

.Мене часто запитують: яке б я загадала бажання, котре обов’язково здійснилося. То я б побажала, щоб скоріше закінчилась війна.

Мені дуже боляче дивитись, що гинуть невинні люди. Діти тільки народилися, а їх вже називають «діти війни». У мене душа болить за дітлахів, у яких загинули батьки під час бойових дій, їх відправили до дитячого будинку. Шкода людей, які стали інвалідами через війну. Як не зрозуміти сльози матерів, які лишилися своїх синів, схилили голову над їхніми могилами.

Світ був створений, щоб люди жили в мирі та злагоді, а не для того, щоб народ вбивав одне одного.

Я дуже вражена, що є люди, які вважають, що можна вирішити свої конфлікти шляхом війни, вбивством дітей та жінок. На мою думку, не можна залишити такий спосіб боротьби за владу, він несе лише смерть, горе та страждання. Наші дідусі та бабусі працювали, щоб Україна стала розвинутою країною, а не для того, щоб їхні дочки та сини дивилися своїми очима на всі ці жахи.

Я хочу звернутися до всіх українців: «Навіщо це? Для чого?» Давайте будемо жити в мирі без війни! Мир – це коли ніхто не гине у боях і багато радості у світі.