Вночі атакували аеропорт у місті, район військового містечка. Вранці почула з новин, що почалась війна. Найважче пережити нічні прильоти. Після вибухів до ранку важко заснути. Повітряні тривоги щогодини теж нервують. Але краще хай виє, ніж вибухає. На роботі потрібна зосередженість, а у тебе хронічне недосипання. Найбільше шокує влучання у житлові будинки, коли гинуть мирні мешканці. Сльози самі котяться, коли проходиш повз розвалені будови. Гуманітарної катастрофи не було. Навпаки, самі на роботі згуртувались і допомагали, хто чим зможе: консервацією, одягом, засобами гігієни, евакуйованим маріупольцям, людям з тимчасово окупованих районів області, які рятувались у нас, бійцям ТРО.
Важко було, коли відключали електроенергію, але придбали ліхтарі, гірлянди на батарейках і стало легше. До війни жила одна. Завдяки війні, через те, що дитячі будинки евакуювали, я взяла 4-річну дівчинку без батьківського піклування до себе і до рішення суду з позбавлення батьківських прав її рідних батьків, опікуюсь нею, намагаючись зменшити усі психологічні травми, даруючи любов і турботу. Разом з нею взяли до себе кішку, хазяйка, якої виїхала за кордон.
Я плакала від щастя, коли опікувана мною дівчинка почала звати мене "мамою", "найкращою мамою на Землі" і сказала, що ніколи мене не покине, буде захищати від ворогів, і ми завжди будемо разом.
Дуже раділа, коли до співробітниць приїжджали чоловіки у відпустку. Робота є. Працюю методистом у закладі дошкільної освіти. Формат роботи з дітьми змінився на дистанційний, але управлінських аспектів стало набагато більше. З маленькою дитиною зараз неможливо знайти іншу роботу, та я й не збиралась, бо люблю свою теперішню. Щодня про війну нагадують розбиті місця відпочинку у місті, де гуляємо з дитиною, розвалені будинки, повз які проїжджаєш, завжди нагадують про війну. А ще "тривожна валіза", яка завжди стоїть на виході з квартири, якщо доведеться евакуюватися.
