«Сумую та мрію возз’єднатися з рідними»

У Донецьку пройшли дитинство, юність і професійне становлення Дмитра Хороленка. Після навчання він працював дизайнером в одній з рекламних фірм, потім відеооператором. Коли на Донбасі почалися воєнні дії, у місті зупинилися багато підприємств, люди залишилися без роботи. Дмитро також кочував з одного місця на інше в безперервному пошуку стабільності.

Перші воєнні дії почалися на території Донецького аеропорту. Я працював лише за кілька кілометрів. Бачив із колегами обстріли з повітря. Була мить, коли впав снаряд поруч із батьківською хатою, і скло з вікон посипалося на землю. Це незабутні й моторошні миті.

У липні 2014 року я зібрав найнеобхідніше, сів у машину й виїхав до родичів у село Петрове Кіровоградської області, щоб змінити обстановку. Дядько умовив спочатку погостювати, а потім і зовсім залишитися. Через місяць я влаштувався на роботу в Петровський кар’єр, зараз працюю машиністом екскаватора.

Мені подобається моя робота, сфера діяльності, компанія. З тих пір, як влаштувався на ЦГЗК, відчув, що таке фінансова стабільність. Шість років у скарбничці трудового стажу на підприємстві.

Сьогодні в мене все добре, але серцю все одно немає спокою, адже в Донецьку залишилися батьки. Щодня їм телефоную, щоб розпитати про здоров’я та обстановку на малій батьківщині. Часом телефонні розмови тривають годинами. Сумую та мрію возз’єднатися з рідними. Сподіваюся, незабаром це і станеться. Ось тільки не там, а тут, у Петровому.