У 2014 році війна застала нас у місті Горлівка. Мій чоловік був співробітником компанії ДТЕК. Нам зателефонували, щоб ми виїжджали. Ми думали – на три дні, максимум на тиждень. Перші півроку поїздили по Україні, потім на деякий час повернулися додому. Потім перевелися на роботу до Маріуполя. 24 лютого 2022 року нас там і застала війна.

У перший день війни я була у відгулі, чоловік мене розбудив і повідомив про повномасштабну війну. Це була п'ята ранку. Ми швидко поїхали на заправку і почули вибух. Це був перший блокпост, який розбили в Маріуполі. Ми швидко з цієї заправки тікали. Спочатку думали, що буде, як у 2014-15 роках: пару днів, і все. А потім, 2 березня, почали замислюватися про евакуацію, але побоялися виїхати, тому що почули, що почали підривати залізничні колії  в районі Волновахи. 

Ми жили у приватному секторі, у нас була річка - ми звідти воду набирали і пили. А батьки жили в іншому районі міста, там були проблеми з водою. Набрали води, машина не змогла завестись. Ми пішли пішки: 17 кілометрів туди, 17 - назад. Зустрілись з батьками. Зв'язку ніякого не було: ми не знали, що відбувається один з одним. Бої йшли між нашими районами. Ми думали, що їх уже немає в живих, а вони думали, що – нас. У той день вони не погодились піти до нас додому. 

9 березня ми поїхали вже до них машиною. Приїжджаємо на район - біля батьківського будинку гуртожиток повністю горить. Якщо там були люди, вони не вижили. Ледве ми прорвалися до батьків. Прибігли, схопили тварин, якісь продукти і документи, вивезли їх до себе. 

До 21 березня з річки воду пили, на мангалі їсти готували. Не могли знайти бензин. Потім мені місцеві чоловіки продали 10 літрів бензину за шалені гроші, щоб хоча б до Мангуша чи до Мелекіного доїхати. Ми доїхали до Мангуша, нам дозволили пожити в РЕМі (районні електромережі, - ред.), поки не знайдемо бензин. 24 березня ми знайшли бензин, і 25-го виїхали. Проїхали 27 блокпостів і приїхали у Запоріжжя. А з Запоріжжя уже потрапили у Дніпропетровську область. 

В Маріуполі був неймовірний холод, і всі похворіли. Через це моїй свекрусі, яка хворіла на цукровий діабет, ампутували пальці на нозі. Вона після того померла. Добре, що ми її хоч по-людськи поховали. 

Скрізь по вулицям Маріуполя були трупи. Авіаудари – це найстрашніше, що може бути. І ще був жахливий випадок, коли нам потрібно було прорватися до батьків, нас зупинили наші військові і поліцейські. І там було стільки трупів понівечених - я не могла розвернутися машиною, тому що трупи мені заважали. Ледве вирулила.

Тримало на плаву до останнього те, що у нас на вулиці жив "Азов" - у них там був госпіталь. Ми ділились один з одним продуктами і ліками. Цигарки давали людям - хоч по одній-дві, бо усі були такі нервові! Ми себе захищеними почували. І коли ми вже виїжджали, то "азовці" мені сказали, де стоять снайпери, щоб машину не розстріляли. Це було найстрашнішим. 

І ще було жахливо з Василівки їхати на Запоріжжя через мінне поле. Ми бачили, як лежали міни, і, не дай Бог, хтось із колії би звернув, всієї колони із шестисот машин просто б не залишилось.

Коли ми вже у Мангуші вийшли на зв'язок, і всі побачили, що ми у мережі, безліч знайомих, навіть далеких, нам телефонували і запрошували до себе. Ми не брали речей, але взяли тварин. У нас їх було дуже багато. І нас запрошували з тваринами, всі пропонували гроші. Нам зателефонували далекі родичі і запросили до себе жити. І коли ми приїхали, нас усе селище зустрічало. Люди несли продукти і речі. Коли дізналися, що ми з Маріуполя, поставилися до нас з відкритою душею.

Зараз я без роботи у безоплатній відпустці. Чоловік працює. Але ми дуже сподіваємося, що Маріуполь скоро звільнять, і там роботи для енергетиків буде багато.