Коли почалась війна, в Харкові було вкрай складно щось купити: гроші були на картах, а банки та банкомати не працювали. Але найважчим завданням було знайти їжу для тварин, адже магазини були зачинені
Я живу в Харкові. Мені 42 роки. 24 лютого ранком почались обстріли. Ми живемо недалеко від об'єктів, які підривали найпершими. Я одразу нічого не зрозуміла, а чоловік сказав, що почалась війна. Я до останнього в це не вірила, казала, що неможливо, щоб росія напала на Україну. Для мене це було найбільшим потрясінням.
Про себе якось ми тоді не думали, переживали про домашніх тварин – у нас німецька вівчарка та кіт. Треба було знайти їм їжу. У перші дні все закрилося, не було продуктів для тварин. Ще й картою неможливо було розрахуватися, не працювали банкомати. Банки зачинені, гроші на карті, можливості щось купити жодної. У продуктових магазинах нічого не було майже. Я об’їздили пів Харкова, щоб купити коту та собаці їжу.
Вимикали світло на декілька діб. Максимально, мабуть, чотири доби не було, а потім його комунальники ремонтували. Поки знову не гепне. Ми в приватному будинку живемо, тож вода хоч з невеликим тиском, але була завжди.
На відсутність світла ми не скаржились. Ми розуміли, що десь щось розбивають, а коли постійно бомблять, то люди не можуть це ремонтувати під обстрілами.
На початку війни щодня був шок: то плитка на кухні відпадає від стін, то десь штукатурка сиплеться. Ми ще й живемо в такому райончику, який трохи сильніше трясло. Спочатку це все сприймалося з жахом, а потім прийшло якесь прийняття ситуації, розуміння.
Ми не планували евакуюватись. У нас кіт, собака, і чоловік не хотів покидати будинок. Він мене щодня збирав на евакуаційні поїзди, вмовляв. Пропонував машиною вивезти, робив усе, щоб виїхала на Захід чи ще кудись. Але я не збиралася. Разом, так разом.
Але виїхати таки довелося. Поряд з нами жила кума наша. Вона зателефонувала розповіла, що у неї ледь не загинули діти, просила допомоги вивезти їх. Я в Сумську область вивозила куму і діток двох маленьких. Ми їхали через Полтаву, тому що неможливо було виїхати з Харкова на Сумщину.
Зараз я вдома, у Харкові. Почала знову працювати. Потрібно починати знову платити податки, та й відволікатись треба. І бюджет якимось чином наповнювати, про наших батьків подбати. Розуміємо, що дбає держава, але ж ми повинні колообіг коштів робити.
На початку мені здавалося, що війна буде недовго, що такого не може бути, що ми вже вийшли з тої кам’яної доби, коли одні племена йшли війною на інші. Це жах, цього я ніколи не зрозумію. Я себе вважаю людиною, яка може щось проаналізувати, а зараз – повна порожнеча.
Але я дуже великий оптиміст, тому вірю в краще майбутнє.