Краповницький Платон, 11-б клас, Запорізький ліцей "ОРТ-Алєф"

Вчитель, що надихнув на написання — Колосовська Оксана Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Скільки себе пам’ятаю, завжди в мені жила Музика. Вона була різною, в залежності від настрою та внутрішнього стану. Моїм інструментом стала класична гітара, і я відточував майстерність гри по декілька годин на добу. Мій викладач, професор, заслужений артист України, педагог Доценко Володимир Ігорьович, все більше закохував мене в музику.

Ми планували та мріяли. Почалося навчання в 9 класі, і було абсолютно логічно, що після його закінчення я вступлю до Харківського музичного фахового коледжу ім. Б.М. Лятошинського.

Чому до Харківського, якщо мешкаю в Запоріжжі? Звідти мій учитель! Він викладає у Харківському національному університеті мистецтв імені І.П. Котляревського, тому мій шлях тільки туди! Але почалася війна…

У перші тижні війни в нашому звичайному житті начебто нічого не змінилося, тільки стало багато чужих звуків. Звуки вибухів, звуки важкої техніки, яка пересувається під вікнами виключно вночі, звуки військових літаків та гелікоптерів. Але найстрашніші – вий матерів, батьків та дружин, які втратили своїх рідних на фронті.

Я перестав виходити з дому: не міг чути це, тому ще з більшою наполегливістю практикувався у грі на гітарі, щоб заглушити ці звуки і відтворювати інші, прекрасні.

Моє подальше навчання у Харкові стало під великим питанням: місто постійно обстрілювали. Ще одним ударом стало те, що мій учитель виїхав з родиною спочатку до Чернівців, а потім до Мюнхена. Він шукав музичні школи та коледжі за кордоном, куди б мене могли прийняти.

В Запоріжжі теж ставало все небезпечніше, але виїзд моя родина не планувала. Мама з початку війни після основної роботи ходила плести сітки для військових (вона це робить і по сей день), тато працював на об’єктах критичної інфраструктури. Але був в нас ще один якір, наші тварини. Ми не могли залишити наших тварин! На сімейній нараді було прийнято рішення, що я все ж таки спробую вступити до музичної школи Німеччини, і якщо все вийде, я поїду туди зі своєю бабусею.

Була обрана гімназія Еберхарда-Людвіга (Ебелу) в місті Штутгарт. Почалася підготовка до вступу. Я не дуже нервувався через основний свій предмет – гітару, тому що не переставав займатися. Більше турбував екзамен із сольфеджіо через незнання мови на належному рівні. На екзамені (онлайн) були присутні члени журі та викладачі з музичних предметів. Все пройшло добре, але результат мені не сказали. Попередили, що треба чекати на офіційний лист. Через кілька днів він прийшов.

Мене вітали і повідомляли, що з нового навчального року я – учень 10 класу музичної гімназії Еберхарда-Людвіга в місті Штутгарт.

Потім все дуже швидко закрутилося. Від’їзд, школа, друзі, вчителі та проблеми. І нові звуки!

Звуки музики в коридорах гімназії, звуки пасажирських літаків у небі, звуки грози, яка не лякає, звуки рінгтонів, коли телефонують тато або мама, і… звук тривоги (по Запоріжжю та області) у додатку на телефоні, який я так і не зміг видалити.

Скільки себе пам’ятаю, завжди в мені жила Музика. Але тепер вона зовсім інша…