Таран Валерія

9-Г клас, Пісочинський ліцей Пісочинської селищної ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Лук’яненко Світлана Вікторівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Захворіла війною у лютому…

В кожнім серці болить порожнечою…

Чую плач матерів, що дітей своїх втратили.

Сенс життя безстроково скасовано…

Війна…Що таке війна? Всього одне слово… Але скільки горя, болю, страждань, сліз, гіркоти і смерті несе в собі це слово. Війна – це вселенське зло… Нажаль, тепер і я знаю, що таке війна…

Ранок…Зимовий ранок…24 лютого 2022 року о четвертій ранку сталася жахлива подія, яка сколихнула моє життя. Я прокинулася від маминого крику, у мене все змішалося у голові від страшного слова «війна». Що робити? Куди бігти? Де рятуватися? Я дуже добре пам’ятаю цей ранок, який я ніколи не забуду. Сталися перші вибухи в Харкові на Салтівці, потім в Дергачах, Козачій Лопані, Вовчанську… Пізніше мама сказала, що бомблять Київ, Дніпро, Суми, Чернігів… І це був лише початок.

Вороги вбивають мирних людей, беззахисних дітей та літніх людей, наших військових… Вони руйнують наші будинки, школи, дитячі садочки, лікарні…Це просто звірство! Це нелюди! Я не можу підібрати інших слів, бо назвати людьми їх неможна…Ворог ламає долі мільйонів людей!

Я не могла повірити, що мирне життя, яке я звикла вести, раптово змінилося. Відчуття, які мене охопили, були сумними і страшними. Я почувалася безпорадною і беззахисною, була наповнена страхом і тривогою. І не розуміла повністю, що це означало для моєї країни в цілому і для мого життя особисто, але відчувала, що ніщо вже не буде таким, як раніше. Цей день був для мене і моєї родини страшним сном, від якого я не могла прокинутися. Ми були змушені змінити наш спосіб життя та плани на майбутнє. Батьки почали говорити про те, що, можливо, нам доведеться залишити наш рідний дім і шукати притулок в іншому місці. Це було дуже важко для мене, адже тут було все моє рідне: дім, друзі, школа, спогади про щасливе дитинство, взагалі все…

На початку березня батьки прийняли рішення переїхати до родичів, спочатку до Дніпра, а потім до Києва. Я не була вдома півроку та намагалась пристосовуватися до життя поза рідними стінами. Це було дуже складно. Ми постійно жили в страху за своє життя та життя наших близьких, які залишалися в Харкові. Кожен день, коли ми прокидалися, ми не знали, що чекає нас. Це було важко, жахливо і незрозуміло.

Я вірю, що війна скоро закінчиться, і я обов’язково зустрінуся зі своїми рідними та друзями. Все в нашій Україні буде добре! Скарб країни – це люди. У нас багато героїв, які назавжди залишаться в історії України.

Наші захисники мужні, сміливі, безстрашні, незламні!

Воїни ЗСУ надихають мене і дають надію на краще майбутнє. Війна змінила мене. Вона навчила мене цінувати мир, свободу та життя, бути сильною і впевненою в собі. Війна - це страшна реальність, яка змінює життя кожної людини. Вона приносить біль і страждання, вчить нас знаходити силу та надію на шляху до миру.

Хочу жити в мирній та процвітаючій країні, де кожен може розвиватися та бути щасливим.

Я хочу, щоб я, мої батьки, рідні, близькі та всі люди жили у вільній країні, де вони можуть бути впевненими у своєму майбутньому та не боятися за своє життя, будувати плани, мати мрії! Я вірю в силу наших воїнів, наших захисників! Ми обов’язково переможемо, об’єднавшись, відбудуємо міста і села, разом змінимо нашу країну на краще та створимо майбутнє, на яке заслуговуємо. Війна, без сумніву, залишить слід у кожного, і це будуть безліч історій, які будуть передаватися з покоління в покоління… Я ніколи не забуду свою історію війни, але я також буду намагатися працювати над тим, щоб створити краще майбутнє для себе і своєї країни. Я дуже люблю свою Україну!!! Слава Україні!!! Героям слава!!!