Історії, які ви нам довірили
Страшна історія багатодітної родини Крамаренків: окупант вбили їхнього сина та спалили хату
Я вийшла заміж, мене чоловік з шістьма дітьми взяв, і я йому народила ще одного хлопчика. Старшому сину було б 26 років, другому сину 25 років. Доньці 24 роки і другій доньці 23. Маленькому моєму Андрійку 12 років.
25 лютого російські солдати зайшли у двір до нас, заїхали танком. Сказали: «Ви не переживайте, ми вас чіпати не будемо, тільки провіримо документи. Скільки вас живе в хаті?»
Показали ми документи їм, і вони уїхали. Тоді за пару днів приїхав мій кум до мене і сказав: «Давай, я вас заберу в свій будинок». Бо вони стояли за нашими городами.
Всіх чоловіків вони виводили, мого не забрали. Але мого зведеного брата вбили, очі повиколювали. Ні одного живого місця на ньому не було.
Ми не знали, куди ховатися, але уже сиділи вдома. Вікон, правда, не було, їх побило снарядом. Кум забрав нас в другий будинок. Ввечері ми з чоловіком пішли поратися, конячка в нас була і кури. Залишилися вдома ночувати, бо хата розкрита.
На другий день вони приїхали до моїх дівок. Нашли моїх дівчат, вони в другому будинку були. Давай їх роздягати, шукати наколки.
Вони шукали наколки, дівчата мої перелякалися. На хлопців казали: «Чого ви в берцах ходите, ми маємо право вас розстріляти». Сусіди мої уїхали, і ми перебралися в другий будинок.
На третій день приїхали і забрали моїх дівчат у будку. Машина така здорова приїхала, їх було два чоловіки – водій і самий головний. Я кажу: «Куди ви їх хочете забрати?» Вони кажуть: «Будемо допитувати їх». Кажу: «Що, будете їх ґвалтувати?» В мене істерика сталась, кажу: «Стріляйте мене, але я дівчат не пущу. Я ляжу під машину».
Діти мої, хлопці, за хлівом лежали і нічого не могли зробить. Якщо б вони вийшли, вони б їх розстріляли. Правда, мене серце схватило і вони злякалися, і відпустили мою Настю, а на Ліду кажуть: «Сиди». Я кричала: «У вас також мати є, сестри!» Один хлопчик стояв, йому років 19 було, водій, і в нього сльози йшли. Старший будки допитував моїх дівчат. Ліда каже: «Він мені слово – я йому десять. А чого я повинна мовчати?»
І вони відпустили їх. Тоді сусідка прибігла до мене, ліки принесла, бо в мене приступ був. Вони втекли, і ми вирішили – кудись тікати треба. Ми залишили село, а хлопці мої вернулися, щоб вивести інших людей. Перший раз нормально все було, другий – не повезло.
Було двоє моїх синів і їхні друзі. Російські солдати їх помітили. Віталік сидів у хаті, а Женя робив обхід. Тут вони прийшли. По Віталіку стріляли, а Жені засунули кляпа, руки зв’язали і вистрілили прямо в серце.
Всі хлопці почали тікати. Віталік залишився лежати. Потім хотів брата відтягти, думав, що живий ще. Потім через вікно побачив, що танки йдуть. Давай тікати через поле в канаву, там пролежав ніч. Тоді до наших солдатів добрався, і вони йому помогли. Подзвонили ще моєму сину Івану і сказали, що Женіка немає. В мене істерика була. На другий день ми поїхали його шукати, але знайшли через сім днів, згорілого. Боялися до нього підходити, думали, що замінований може бути, може тому спалили.
Поховали одну голову, а потім була ексгумація. Жінка приїхала його з дітками. Це дуже важко – біль цю перетерпіти, це ж на все життя залишиться.
Боїмося, щоб вони не повернулися. Нам сказали, що хату нашу спалили. А до того там жили руські солдати. Вони казали: «Тут фашисти жили». Брат чоловіка, який заходив разом з другом до нашої хати, щоб забрати продукти, каже: «Тут багатодітна сім’я мого брата жила». Руські давай їх роздягати і хотіли їх прямо з хатою спалити. Розділи їх наголо, і вони на велосипедах їхали голі. Потім нашу хату гранатами закидали. Ті, хто в селі був, бачили, як закидували. Стояли до останнього, щоб вона згоріла. Ми приїхали – немає нічого, немає куди йти.
В березні мого сина поховали. І також в березні брат мого чоловіка підірвався. На тракторі він розвертався і не замітив.
Раді дітей я живу, бо я не хотіла жити. Я хотіла вмерти. Сина немає. Діти кажуть: «Мама, а ми на кого?» Так вони мене підняли на ноги. Я пообіцяла сину, що буду допомагати своїм онукам, робити все, що в моїх силах. Біль така, що її перенести неможливо просто. Кожен день плачу. На мене дівчатка кричать, бо в мене тиск. Я не можу це все витерпіти. Просто я це передати не можу, як це боляче.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
