«Сил нема вже терпіти цю війну»

Бєспалова Валентина Миколаївна, 65 років:

Старость така страшна до нас прийшла, що води нема, що война. Б'ють, куди б'ють? Самі не знають, куди б'ють.

Война ужасна в нас, Боже, ми такого не думали, не гадали, що твориться в нас. В нас такі перестрєли страшні, в нас неділю-півтори назад було, так стреляли – хата двигалась вся. Я думала, вже вікна повилітають. Но, слава Богу, живі осталися, слава Богу, в подвал забігали.

Собаки збігалися, бігали собаки, не знали, куди ховаться, вони такі чувствітєльні собаки. В подвалі ми сиділи часа три, покуда трохи втихло. Ето не передать вам. Ми заікались, ми не могли даже разговарівать, в нас такий страх появився, що думали вже конци нам прийшли, нас трясло так усіх.

А інваліда-бабушку я в подвал не спустю, кажу: «Мам, що буде, то й буде, уб'ють, то й уб'ють». Вот такі діла дуже страшні. Коли ця війна кончиться? Ноги трясуться, сил нема вже терпіти цю війну.

Як ми виживаєм? Доща ждем, набираєм всі посудини, де які єсть. Возять іще нам продажну воду, но там багато не набереш, 40-50 літрів набереш і всьо, і економим до слєдующего привоза. Так що жизнь у нас очєнь і очєнь тяжола, другий раз і жить не хочеться, кинешься – нема води, нічого не зварить, ні чаю.

Мучимося, вже попривикали отак, вже нерви здали повністю от такой жизні. І як ми дальше жить будем, не знаю. Єслі Бог нам не поможе, то нам, навєрно, конци прийдуть.

Ходимо по воду в другу дєрєвню. Хорошо, що в нас єсть машина, ото в прицеп скидаєм ті пляшки, які в кого єсть, і привозим, перебиваємся. Іначе виходу нема. Другий раз мама просе води – кажу, ма, ну підожди, немає, магазин откриється – куплю попить, нема води. Она не віре.

Бєспалов Анатолій Герасимович - 68 років:

Вот ето водичка, худоба наша п’є таку воду. Дощ пройде – и все у колодець. Машини вже до того дорогу розбили, тут бровка була, розбили, і оце воно всьо сюда тече.

Валентина Миколаївна:

Як можна в таку жару жить без води? Термометр стоїть в тіні – 38 градусів показує, а ще ж буде і 40. Як можна бєз водічки жить, скажіть, добрі люди? Лучше вмерти, чим жить так, як ми живем.

От ето в нас подвал. Представте, 11 ступенек, як я сюди бабушку можу опустить, 92 года? Дуже сложно, єслі я спотикнуся і покатюсь, я вже не піднімусь, це мені вже буде послєдній момєнт жизні. Він-то хороший, холодний, но ховаться в ньому дуже сложно, покуда я втечу, мене, навєрно, і догоне снаряд.

От стєлажи, мішки ложем з сіном, одєяла приносим, як біжим, заранєє приготавліваєм. Соседка прибігає, тут собаки, коти собираються, сидять. Но єслі попаде пряме, то вже нас тут не останеться, це просто для успокоєнія души ми тут ховаємся. Зимой одєті, обуті, лежим по три часа, по чотири, покуди успокоється. Лежим, трясемся, покуди кончиться обстріл. Не дай Бог, нікому не желаю такой жизні, нікому, тим болєє на старості.