Фисько Віктор, 16 років, учень 11-го класу ЗЗСО 1-3 ступенів села Губник

Вчитель, що надихнув на написання есе: Столяр Євгенія Василівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ось уже вісім років на території моєї держави іде війна. Я завжди щиро співпереживав тим людям яким довелось пережити це жахіття. Усі ці роки я жив звичайним мирним та спокійним життям і ніколи навіть не думав, що все це колись торкнеться і нас всіх.

Напередодні цих жахливих подій в ЗМІ ширились чутки і застереження щодо можливого початку повномасштабної війни. Двадцять третього лютого пізно ввечері я мав розмову зі своїми друзями. Ми дискутували на тему ймовірного повномасштабного вторгнення з боку не дуже дружелюбного сусіда і всі, як один стверджували, що це неможливо. Ми всі до останнього не вірили аж до ранку двадцять четвертого лютого. Наступного ранку я прокинувся не, як завжди від сигналу будильника, а від стурбованого голосу мами: “Вставай, почалась війна”. Прийшовши до тями, я поспіхом увімкнув новини, переконавшись у тому, що українські міста потерпають від бомбардувань, а ворог суне з усіх сторін, я був просто шокований і дезорієнтований, мене переповнювали злість, тривога і нерозуміння, як все це може відбуватись у наш час. Це мав би бути звичайний для мене день, я збирався до районної лікарні так, як травмувався напередодні, але страшна звістка зруйнувала мої плани. Взагалі не розуміючи повної картини того, що відбувалось, я не знав чого мені очікувати, оскільки, прилетіти могло будь-куди і будь-коли, було прийнято рішення залишитись вдома.

Впродовж наступного місяця я майже не виходив з дому навіть коли ситуація прояснилась і ймовірної загрози не було. На щастя, війна й досі не торкнулась моєї батьківщини за, що я безмежно вдячний нашим захисникам.

Моє життя майже не змінилось з тих пір, але й була відчутна різниця. З початку повномасштабної війни мене найбільше вразила хоробрість і міць наших воїнів які змогли дати відсіч такій навалі . Які стільки часу тримають фронт аби ми могли спокійно продовжувати жити . Які завдавали нищівних ударів ворогу попри нерівні сили , але тепер ми розуміємо, що наших незламних кіборгів не перемогти кількістю і яка б не сунула орда, ми здолаємо всіх хто посягнув на нашу волю, скільки б нас не закидували бомбами, їм не вбити наші душі і наші міцні серця. Ми обов`язково переможемо і на нашій вільній землі буде панувати мир і злагода. Не менш здивувала єдність і міць нашого народу. Взаємодопомога та підтримка між людьми. Це викликає неабияку гордість та повагу до своїх співгромадян. Всі ми з нетерпінням чекаємо настання миру. І для нас усіх поняття слова “Мир” лише одне. Мир - це коли в небі не свистять ракети, коли в новинах не читаєш про втрати, коли будують, а не руйнують, коли сидиш у теплій хаті у колі близьких, а не в холодному підвалі, коли на вулицях чутно співи та сміх дитячий, а не вибухи й сирену та крики й плач, коли сонце зійде у безхмарному небі над вільною та щасливою Україною.

Я знаю, ми всі цього так сильно чекаємо і хто як може наближає нашу перемогу. Ми все зможемо, у нас світле та мирне майбутнє, бо воюємо ми за правду і свободу, за честь, за волю, за батьків та дітей і ми ніколи не віддамо те, що нам по праву належить і ніколи та нікому не дамо панувати на нашій землі.

Я дуже гордий, що я - українець. Я схиляю голову перед кожним нашим захисником та захисницею які ведуть нас до нашого світлого майбуття. Ми однозначно радітимемо нашій перемозі, але ніколи не забуваймо про ціну нашої свободи. Безмежна слава всім нашим героям та слава Україні!