Велика валіза з речами нагадує Наталії Анатоліївні про щасливе довоєнне життя. Вона вірить, що скоро повернеться додому у рідний Краматорськ

24 лютого я прийшла на роботу о восьмій ранку і побачила, що всі мої жіночки-колеги плачуть. Від них я дізналась про початок війни.

Родиною ми вирішили покинути рідний Краматорськ та поїхати у Львів на евакуаційному потязі. У дорозі потяг вночі зупинився, й у вагонах повністю вимкнули світло. Ми почули, як у цей момент над нами дуже низько летять літаки.

Провідник швидко пройшла і сказали вимкнути всім телефони, бо це були ворожі літаки. Всі замовкли, я обійняла своїх діточок і почала молитися. Цей гул літака я пам'ятаю досі.

У Західній Україні у нас виникали великі труднощі з орендою житла через нашого собаку та кота, тому ми переїжджали п’ять разів за чотири місяці. Багато власників категорично проти тварин, а деякі не хочуть брати навіть сім'ї з дітьми.

Наша сім'я роз'єдналась через війну. Я дуже сумую за своєю донечкою, яка зараз тимчасово мешкає у Дніпрі. А мій рідний брат залишився працювати в Краматорську, який періодично бомблять.

Про війну мені нагадує велика валіза, яку я ненавиджу, бо в ній лежать речі мого минулого щасливого життя. Коли закінчиться війна, я обов'язково викину її або подарую комусь, щоб вона більше ніколи не нагадувала мені про той страх і тривогу.

До війни я працювала у бюджетній сфері, але зараз вже декілька місяців знаходжусь у відпустці без збереження заробітної плати. Грошей не вистачає, тому доведеться звільнятись і шукати нову роботу.