Бузоверя Ксенія, 17 років, учениця 11-Б класу ліцею №17, м. Павлоград, Дніпропетровська обл.

Учитель української мови і літератури - Гордієнко Надія Анатоліївна

Есе “Війна в долі моєї родини”

У мою країну прийшла війна. У це дуже важко повірити навіть сьогодні. Мені здається, що зовсім недавно я з друзями бігала щаслива до школи, а вже 232-й бігаю зі страху від виття сирен та вибухів. Я усвідомила усе це на третій день війни. Шукаючи щось позитивне в Інтернеті, я бачила тільки фотографії мертвих людей та зруйновані будівлі. Коли до мене дійшло, що насправді відбувається, то навернулися сльози та я зламалася. До віри у краще мене повернули оптимістичні новини: наші ЗСУ тримають оборону!

Моє серце дуже сильно болить, я за всіх переживаю: за родину, друзів, сусідів, знайомих, українців, що потрапили в полон та тих, хто боронить нашу землю.

Чи винні ми у влаштованому росією геноциді? Не такого майбутнього я хотіла. Я мріяла про благополучне життя в моїй неньці-Україні.

Мій університет, в який я хотіла вступати, пошкоджений; місто, де я планувала своє майбутнє, зруйноване, сподівання об’їздити цьогоріч славетні міста України – розтоптано черевиком недолугого карлика.

24 лютого о 5-ій годині ранку вся моя родина та, без сумніву, усі українці прокинулися від дзвінків родичів, які казали: «Почалося…». Я навіть нічого не підозрювала і просто збиралася до школи. Але поглянула у вікно і побачила, що люди в паніці біжать до магазину та скупляють продукти, батарейки, ліхтарики, свічки та інші важливі під час воєнних дій речі. З того самого дня моє життя кардинально змінилося. Я нікуди не виїжджала, бо я не хотіла покидати моїх друзів, родичів та рідний Павлоград. Десь пів року я, тато й мама жили у бабусі та дідуся, тому що там був, на всяк випадок, підвал. Коли ми чули перші вибухи, то відразу бігли туди і молилися, щоб з нами й нашим будинком було все гаразд.

Я пам’ятаю, як прокидалася і плакала від свисту ракет, які пролітати над нашим домом.

Я справді не розумію президента росії, який наказав наступати на Україну. Навіщо? Задля чиїх амбіцій гинуть люди? Що ми такого поганого зробили, чому втрачаємо своїх рідних? Чому помирають діти? Чому просто не можна жити мирно? Русня, взагалі, знає, що таке Мир?

Для мене Мир – це щось справді особливе, це стан спокою та гармонії, це насамперед щастя людей. Якщо над нашими головами буде Мир, то ми зможемо жити повним життям, жити і не боятися, що прилетить ракета, не ховатися у підвалах, спокійно вчитися, ростити дітей, працювати і не телефонувати кожну годину рідним, переживаючи, що трапиться щось неминуче. Мир – це коли твоя країна процвітає економічно, культурно, де є шанс реалізувати свої можливості.

Я рада, що наш народ, як єдиний організм, запрацював, налаштувавшись на перемогу. Павлоградці згуртувались. Ми дружні як ніколи. Жителі допомагають переселенцям, надаючи усе потрібне. Є волонтерські організації для допомоги тим, хто залишився без домівки, можна сказати, ні з чим.

І майже всі донатять на ЗСУ. Навіть ми, старшокласники, плетемо маскувальні сітки. Я пишаюся нашими людьми. Ми незламний народ. «Ми-українці!» – ця фраза примушує серце тремтіти від гордості, сили, енергії, що враз прибуває.

Мирного неба над головою. Цінуймо наших рідних і те, що ми маємо зараз. Віримо в нашу перемогу!