Уразовський Олександр, 11 клас, Лисичанський ліцей №30 Сіверськодонецького району Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кузовльова Олена Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Раніше, коли я чув слово війна, мені на думку спадали лише старі документальні фільми, музейні експонати, літературні твори й перекази моєї бабусі, чиї батьки загинули від рук гітлерівців. До подій, які беруть свій початок 24 лютого 2022 року, я наївно вірив, що збройні конфлікти – це лише історичний бруд минулого, у якому цивілізовані країни Європи не опиняться вже ніколи. Так, фактично суперечки між українським та російським народами тривають уже кілька століть, але особисто мене зачепили повною мірою лише останні події, які, на превеликий жаль, припали на роки моєї юності.

Подолавши вже майже 1000 днів випробувань, які з’явилися в моєму житті з початком повномасштабного вторгнення, я назбирав немалий архів спогадів і переживань. Сьогодні я готовий поділитися ними з вами, дорогі читачі.

Розповідь бере свій початок ще з перших тижнів повномасштабної війни, коли я, моя родина, друзі, знайомі, однокласники – усі шукали порятунку від ворожих «градів», сидячи в підвальному приміщенні місцевого дитсадка. Я пам’ятаю свої змішані почуття: з одного боку нависає страх, розпач і холод незатишного підвалу, а з іншого – коло близьких, що не давало смутку взяти верх і зламати наш дух і віру в найкраще. Згодом, десь у середині березня, мої найближчі родичі зібралися разом у квартирі бабусі й дідуся. У пам’яті спливають епізоди, коли я й мої батьки стояли в кілометрових чергах по воду, продукти й гуманітарну допомогу на фоні страшних звуків пострілів артилерії.  Жити в умовах довготривалих відключень світла, водопостачання, опалення й газу було тяжко.

В охололій від березневого морозу квартирі кінцівки дубіли так само, як і віра в щасливе майбутнє. Ми сильно хворіли.

Моє самопочуття покращилося, коли я з мамою евакуювалися до Львова. Там нам допомогли наші родичі й волонтери, за що ми їм щиро вдячні. Мене надихнуло те, як, здавалось би, перехожих людей об’єднала спільна мета – урегулювання ситуації й допомога біженцям та військовим. Рух і краса великого міста, незабутній досвід спілкування з місцевими, дух Галичини допомагали нам упоратися з пережитим стресом.

Місто Лева стало для мене містом-антидепресантом.

Чотири місяці потому через економічну скруту ми були вимушені переїхати в інше місто. Почалася нова актуальна сторінка мого життя, життя на Дніпропетровщині, зокрема в місті Новомосковськ (нині м. Самар). Тут я досить швидко адаптувався, бо цей регіон мало чим відрізняється від Лисичанська. Я познайомився з чудовими людьми, з яких потім сформувалася невеличка компанія. Серед них також є й біженці, тож мені є з ким розділити свій сум.

Ці 1000 днів залишили в моїй душі неоднозначний осад.

З одного боку, я розпрощався з рідним містом і побачив на власні очі те, на які жахливі речі здатна людська жорстокість і ненависть, а з іншого, – загартувався, отримав корисний досвід життя далеко від звичного ареалу, зустрів купу чудових людей і ще більше полюбив уже давно мені знайомих близьких. Я вірю, що все, що відбувається з нами зараз, готує нас до щасливого фіналу, що вже зовсім скоро ми зустрічатимемо мир з квітами й обіймами, а війна залишиться в пам’яті багатьох лише страшним сном.