«Шукали розбомблені супермаркети і просто з підлоги збирали крупу»

Я з Маріуполя. Мешкала там з донькою. У перший день війни я прокинулася і побачила в новинах, що почали обстрілювати Київ. А потім почалися обстріли і у нас. Вони дійшли до нашого будинку. Ми навіть не уявляли, що таке можливо. Ми в це не вірили.

Не вистачало харчів, бракувало медикаментів. У нашому будинку ховалися люди з Лівого берега, деякі були поранені. Неможливо було знайти лікарські засоби.

Їжі не вистачало. Використовували запаси, які в кого були. Потім шукали розбомблені супермаркети і просто з підлоги збирали крупу - де що залишилося. В одному з таких супермаркетів я знайшла буряк. Потім його варили і їли.

Був один приємний момент. Одного разу, коли я шукала мобільний зв'язок, я вибігла до магазину. Там були українські військові, які роздавали людям коробки з шоколадом. Ми тоді повірили, що нас не залишать, що ми під захистом.

У перші дні війни я була на роботі. Коли нам оголосили простій, виїжджати вже було запізно. У мене не було власної автівки. Згодом знайомі допомогли мені виїхати з донькою. До моєї сусідки приїхав племінник своєю машиною. Вона була пошкоджена, але на ходу. Я дуже його попросила, щоб він вивіз і нас і собакою. Він узяв ще двох жінок, і ми поїхали.

Ми виїхали до Мангуша. А потім я знайшла перевізника, він нас вивіз до Бердянська. У Бердянську ми заночували у школі з сусідкою. А там знайшли людей, які просто нас взяли у свою машину. І ми поїхали колоною до Запоріжжя.

Там нас дуже гарно зустріли: були волонтери, які нас нагодували, напоїли і розселили по дитячих садках. А потім ми виїхали у Дніпро. Зараз ми у Мирнограді. Тут моя мама, тут я народилася.

Я не знаю, коли закінчиться війна. Я хочу лише, щоб окупанти покинули нашу землю. Я не знаю, як це зробити. Своє майбутнє я бачу мирним, без війни.