Мені 42 роки. Війна застала нас у місті Слов’янську ще у 2014 році. Я була вагітна, дуже нервувалася і народила дитину з вадами. Ми виїхали, потім повернулися додому, і нас війна знову застала вдома. О п’ятій ранку почало прилітати по Краматорську, і ми це почули. Звісно, паніка була, не знали, що робити далі.

Ми виїхали в Ужгород, потім повернулися. Тепер щотижня їздимо в Київ, в Охматдит. 

Ми отримуємо гуманітарну допомогу - ось так і виживаємо. Чогось вистачає, чогось – ні. Дякуємо Фонду Ріната Ахметова за те, що нам допомагають. 

Шокують ракети, що на нас летять. Постійно тривожимося, нервуємось. Дитина боїться звуків вибухів.

Мені здається, нас іще довго будуть мучити. У 2014 році ми виїжджали, у 2022 році - теж. І щоразу ми думали, що швидко повернемося, і все буде добре. Але зараз ми не бачимо ніякого просвіту. Постійно гучно.