Мирні мешканці Маріуполя гинули від російських бомб і у своїх будинках, і на вулицях, коли намагались відшукати воду або приготувати собі їжу

Я все життя прожила в Маріуполі, працювала на держслужбі. Покидати рідне місто не збиралась, поки не прийшла війна. 

В перший день дуже страшно було. Я нічого не могла робити, страх сковував все тіло. Цей страх був до тієї пори, поки не пропало світло, опалення, вода. А потім потрібно було знаходити спосіб для виживання, тоді вже думали, як вижити під бомбардуванням, як знайти воду. 

Шокували російські авіабомби, які скидали прямо на будинки. Це було дуже страшно. Я жила біля драмтеатру, і буквально на сусідній дім від мене скинули авіабомбу серед білого дня. У нашому районі не було солдат ЗСУ, зовсім не було військових. Навіщо скинули на цей будинок авіабомбу, не зрозуміло. 

Нас обстрілювали з «Градів», з мінометів. Кожного дня, коли виходили за водою, ми бачили все нові й нові трупи. 

Мене вразило, коли біля сусіднього будинку міна вбила мирних мешканців, які готували собі сніданок на вогнищі. Орки не дозволили їх поховати, а склали тіла біля будинку на парковці, облили керосином і підпалили. Трупи горіли два дні. 

Я бачила їх, коли виїжджала з Маріуполя, вони так там і лежали. Для всіх це було шоком, але пройшло декілька днів, і люди звикли. 

Квартиру моїх батьків прострілили з російського танку, коли вони були всередині квартири. Мій будинок був нагорі, а їхній - внизу, і я бачила, як горить їхня квартира. Потім мої хлопці побігли забирати їх звідти. Слава Богу, що батьки встигли спустить у підвал. Наша кішка і наша пташка загинули. Все, що було в їхній квартирі, що наживали за 25 років, навіть документи, згоріли. 

Я виїжджала 26 березня. Мене вивезли волонтери з якоїсь церкви міста Дніпра. Нам якось пощастило - за вісім годин були вже в Дніпрі. Ці волонтери через добу поїхали в Маріуполь забирати таких мешканців, як я, і не повернулись, бо потрапили в полон. Випустили їх лише через три місяці. 

Батьки мої вимушені були залишитись там, бо мама не може пересуватись самостійно, її возять на візочку. 

Я хочу повернутись в рідний дім, в Маріуполь. Я не думаю на декілька років вперед. Для початку дуже хочу повернутись додому.