Мені 69 років. Живу в Дружківці Донецької області. Перейшла до дітей жити, бо одній було тяжко дуже. А так – усе гаразд. Я не виїжджала. Дітей відправила і живу в їхньому домі. Усі роз’їхалися хто куди, я онуків не бачу. Не знаю, що зі мною завтра буде. Страшно все.

Торік у нас не було газу і світла. Хоча й кажуть, що будуть вимикати, але поки що все нормально.

Шокували бомбардування, коли прилітало в місто. Ми не знали, що буде далі. Робота на городі – оце мене тільки й рятувало морально. Вони гупають, а я копирсаюсь.

Я надіюся на те, що все буде гаразд, що наші хлопці нас захистять і не дадуть цим гадам лізти далі.