Десь о третій годині ночі я прокинулася. Гортала інтернет, а потім дивлюсь, що війна. Пішла сказала чоловікові. 

Нас все зненацька застало, вже 24–25 лютого нас бомбили. Звісно, боялися, ховалися. Усе шокувало, ніхто не чекав, що може таке бути. Коли літають літаки і скидають бомби, це дуже страшно. Шокувало те, що скинули бомбу на дитячий садок, де дідусь закрив дитину собою. Дякувати Господу, нас сильно не зачепило, тільки одне вікно тріснуло. Я нікуди не виїжджала, постійно була вдома. 

Не було навіть у нас хліба. Ми все купували по необхідності, запаси не робили. Волонтери приємно вразили - допомагали нам. Вони їздили роздавали хліб і продукти.

Мій чоловік воював, він в АТО був, в ООС. Син зараз воює, а чоловік вже інвалід другої групи. Я ще не на пенсії, але цілий рік мені платили тисячу гривень, бо я бухгалтер, звіти здавала. Зараз може будуть мінімалку платити, поки так.

Хочу, щоб на краще змінилося, щоб скінчилася війна, щоб ми перемогли. Поки я не бачу такого: думаю, що швидко все це не закінчиться. Нам - чим швидше, тим краще, щоб хлопці швидше додому повернулися.