Мені 31 рік. Ми з міста Мар’їнки Донецької області. До нас, на жаль, війна прийшла ще в 2014 році. Ми жили там, бо місто було ціле. А коли почалась повномасштабна війна у 2022 році, я була на сьомому місяці вагітності.
Ми місяць жили у підвалі, бо почались сильні обстріли. Вже не було світла, води, важко було готувати на вогнищі через постійні обстріли. Я себе погано почувала – у мене був високий тиск. Тому ми під обстрілами поїхали взяти якісь речі у пологовий і буквально з двома сумками у руках виїхали.
Шокувало найбільше те, що моє місто зруйноване повністю. Я розуміла, що обстріли, горіли будинки, і ми це бачили. Але я не думала, що можна вщент зруйнувати місто.
Досі не можу в це повірити. Коли я бачу відео чи фото з Мар’їнки, у мене шок, паніка. Що робити далі, як бути без житла без нічого? Страшно, важко. У мене двоє дітей, в першу чергу боюсь за них.
Ми зараз у Києві. Я виїжджала з мамою і сестрою. Син сестри закінчив школу і вступив до медуніверситету. Я не хотіла бути одна і вирішила, що буду з мамою і сестрою жити в одному місті.
Хочеться, щоб війна закінчилась якомога скоріше і було якнайменше смертей. Я вважаю, що жодне життя не варте території. Землю можна повернути, дім - відбудувати, а життя вже не повернеш. Хочу, щоб були менші втрати, бо життя – це головне.
Майбутнє я хочу бачити тихим, мирним, щоб ми не боялись вийти на вулицю. Я хочу, щоб мої діти жили у вільній країні, щоб у них були права, які ніхто не міг порушувати. Хочу, щоб у нас була можливість давати дітям все, щоб у них була можливість це отримувати.
