Мені 57 років. Мешкаю у Дружківці, селище Яковлівка. Життя моє складне, бо син і чоловік пішли із життя. Син у 2010 році, а чоловік - у 2013-му. Чоловік пропрацював у міліції тридцять років. 

Я працюю сторожем у тепломережі. 24 лютого у мою зміну вранці були вибухи. Було дуже гучно. Звичайно, було страшно. Донька з онучкою перейшли до мене, а її будинок ми віддали військовим. Більше року вони там проживали.

На початку війни ми сиділи без світла і води, ліків не вистачало. 

Коли був приліт у позаминулому році, то у мене вилетіло скло у мансарді і коридорі. Я спала і почула, як посипалось скло. Моя маленька онука сильно злякалась. Я не зверталась по допомогу, обійшлась своїми силами. 

Люди якось об'єднались, сусіди стали добрішими, уважнішими, почали допомагати один одному. Ми колодязь відновили на вулиці, яким багато років не користувались, а зараз скинулись грошима, почистили його, тепер усі беруть воду. Там смачна питна вода.

На нашій вулиці мешкає український солдат, який за свої кошти купував масло, хліб, молоко, крупи і кожен день клав людям під хвіртку. Мене це дуже сильно розчулило. Він ходив і усіх чимось пригощав. 

Моя маленька онука сильно товаришує з військовими, приносить їм свої малюнки, а вони їй за це дають цукерки. Попросила, щоб я сплела їй п’ять браслетів - говорить, що у неї є п'ять друзів військових, і вона хоче їм подарувати. Її на вулиці люблять усі солдати. А я ще печу їм пиріжки.