Мені 34 роки. Ми з сином з міста Кремінна Луганської області. Зараз ми в Дніпрі, до цього рік були в Польщі. Зараз Кремінна – окупована територія. Знаємо, що у нас бойові дії і були влучання в дім. В центрі квартира у нас була, ціла вона чи ні - не знаємо.

В місті не було світла, газу, води, їжі. Ми переїхали ще до окупації, десь 17 квітня 2022 року. Шокувало, коли під обстрілами їхали. Через Краматорськ, Слов’янськ до Дніпра добиралися. 

Ми виїжджали евакуаційним потягом, нас в купе було 11 чоловік, з них – п’ятеро дітей, у потягу не було навіть проходу, всі пхалися. Їхати було страшно, але дитину потрібно було рятувати.

Ми за кодон з подругою виїжджали. Разом поїхали в Польщу, де її чоловік працював, а мій був у Дніпрі, він волонтер. Потім ми повернулися до нього, то вже якось заспокоїлися.

Чекаємо, коли все закінчиться. Хочеться жити в своїй країні. Ми намагаємося думати, що повернемося і все буде добре. Хочеться, щоб все відновилося, відбудувалося, щоб дитина вчилася в школі. На жаль, зараз такої можливості немає, не можу відправити дитину до школи, бо немає бомбосховищ нормальних.