Вчителька початкових класів разом із сім’єю виїхала з Краматорська, бо в місто прилітали ракети. Навчати першокласників онлайн дуже важко, потрібна постійна допомога батьків

Перший день війни розпочався звичайно: всі збиралися на роботу. Це все було приблизно о шостій ранку. Планували свій день, як завжди, але після вибухів, які почули у той момент, дуже перелякалися. Ніхто не знав, що сталося. Потім дізналися з новин, що почалася війна - обстріли по всій Україні. Почали розповідати, що це не тільки наша область, а ще й Київ, захід України, Харківська область. Було дуже страшно, не хотілося вірити, що почалася війна. Така ситуація всіх збила з ніг. В адміністрації школи повідомили, що потрібно провести навчання дистанційно два дні, потім будемо дивитися по ситуації. 

У цей день всі почали поспіхом збирати свої речі, виїжджати. Дуже страшна була картина в місті. Великі черги до банкоматів: люди почали знімати кошти з усіх своїх рахунків. Дуже багато було людей в магазині, всі були дуже перелякані. Дуже багато було черг на заправках - неможливо було заправитися. Картина страшна.

Ми поїхали в село до батьків чоловіка - тут було трішечки небезпечніше, трішки подалі від міста, ми не чули сирени, які кожного разу гуділи на все місто і наводили такого страху, що це неможливо було перенести. 

В якийсь момент поряд із селом упали залишки ракети, яку збили ППО за сім кілометрів від нас, тож ми сильно перелякалися, і чоловік нас із дітьми відправив на захід України до родичів. 

Родичі також за нас дуже переживали, просили, щоб ми їхали до них. Коли ми виїхали до них, був такий самий приліт у Львівській області, тож ми зрозуміли, що заховатися на Україні дуже важко, тому що ніхто не знає, де впаде ракета і що буде відбуватися далі в Україні. За кордон ми не планували виїжджати.

Найбільше шокує те, що ми не захищені від ракет, які кожного разу росіяни запускають: ми не знаємо, куди вони прилетять, і хто постраждає. Дуже шокує, що страждають невинні люди, діти, які залишилися без житла, без будь-яких засобів для виживання. Вражає, що всі знають, хто здійснює цей терор, і ніхто не може зупинити це, ніхто не може вплинути на це. Скільки жертв... Дуже тяжко зрозуміти, що немає управи на цю країну, в якій всі люди живуть спокійно, працюють, і все в них добре.

Ми зараз працюємо онлайн з дітьми. У мене перший клас. У моєму досвіді дистанційне навчання вже було, тому що ми пережили коронавірус, але зараз дистанційне навчання набагато складніше відбувається. 

З першачками ми ні разу не бачилися - я їх бачу тільки по камері свого комп’ютера, вони мене теж. 

Займаємося не в такому обсязі, як би хотілося, тому більшу роботу ми покладаємо на батьків, бо діти маленькі, їм потрібно допомагати, самі вони не впораються. Звичайно, зараз дуже впливає ситуація з електроенергією, тому що її виключають. Нам залишається чекати миру і перемоги. 

Хотілося повернути хоча б те, що було раніше. Звичайно, хотілося б кращого життя для себе і своїх дітей. Щоб діти закінчили навчання нормально, а не дистанційно, як зараз. Щоб мали роботу діти. Доньці вже 21 рік, вона працює. Вона навчалася в Києві, було дуже багато планів, але все порушилося. Хочеться, щоб все повернулося і ми почали жити, як раніше, працювати, відпочивати. 

У нашому селі є хлопці, яким ми допомагаємо. Готуємо їжу, підтримуємо, надаємо житло, умови якісь, тому що вони залишили свої родини і зараз тут захищають. Кожного ранку своїм дітям нагадую про хвилину мовчання о 9-й ранку, дякуємо нашим захисникам, які боронять нашу країну. Я їм говорю: «Слава Україні!» Вони мені відповідають: «Героям слава!»