«Щодня нам говорять про евакуацію, ми не знаємо, куди бігти, а я очікую дитину»

Доля Наталі Журби виявилася такою, що під час війни вона завагітніла. Але чоловік помер від страшної хвороби, залишив Наталію з двома дітьми. Зараз вона живе у мирному місті, хоча мріє повернутися додому.

У перший день війни я знаходилась у місті Стаханов, була у декретній відпустці зі старшою донечкою. Водила її тоді в садочок. Зранку чоловіка на роботу відправила, дитину повела в садочок, а сама додому йшла. Коли вили сирени по всьому городу, коли було сказано, що можливий обстріл, я дуже злякалась за дитину і побігла в садочок її забирати. Одразу думки – а що з чоловіком? А як батьки? Як це так, якщо ми зараз будемо у різних містах, як ми зустрінемось знову? Це було дуже жахливо і страшно.

Військові дії я не бачила як такі, а військових, які захопили наш город, бачила. Як і велику військову техніку, таку потужну – гаубиці, пушки, вантажівки…

Ми з родиною турбувалися за те, щоб якщо буде якийсь обстріл – щоб ми друг друга не погубили. Зв’язку зовсім не було, він обривався. Чоловік мій казав, що треба вивезти мене з міста, бо дитина мала – не дай бог десь гупне, то щоб вона не чула.

У нас обстріл був за городом. Як раз Первомайськ обстрілювали. А ми жили на окраїні міста: поля-поля – і Первомайськ. Все дуже близько, таке враження, що ось за домом, міни вибухають. Земля здригалася, танки їздили під вікнами.

В цей час у мене була бажана друга вагітність. Був страх за те, що щодня нам говорять про евакуацію, ми не знаємо, куди бігти, ховатися, а я очікую дитину. Що буде далі – мені страшно.

Чоловік за мене теж піклувався. Ми виїхали сюди, в зелений коридор, бо у нас машина була, і ми причепилися до колони, яка вирушила до Харкова. Ми мали їхати у Харків і там у наметовому містечку жити. І у нас біля Краснореченського ламається машина. Я говорю, що у мене тут є хата дідуся. Ми сюди приїхали, в цю хату, і тут залишилися.

Потім, у 2017 році, мій чоловік працював на електростанції. Він залишився у Стаханові, а ми залишились тут. Тобто сім’я була розбита, дитина з папою бачилась по Інтернету.

Він старався приїжджати до нас, раз у три тижні на вихідні. Але у нього виявили онкологію. Я йому сказала, щоб він приїхав сюди, до Харкова – у нього там рідні, спеціалісти сильні. Перевезла його у грудні 2016 року у Харків. Там йому поставили остаточний діагноз – рак крові. У 2017 році він помер. У мене залишилось двоє дітей на руках, меншій дочці на той час не було ще двох рочків.

Дуже хочу повернутися додому. Там залишилося все для нормального життя.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/