Гиренко Владислава, учениця 10 класу Комунального закладу "Дворічнокутянський ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Артюх Євген Борисович

Моя Україна майбутнього

Скільки надії, свободи та життя ми вкладаємо в слово «мир»? Це не тільки про закінчення війни, а й про те, що буде після неї. Мир - можливість жити - збиратись у колі рідних, не боячись, що більше ніколи їх не побачиш; планувати завтрашній день, не переймаючись, що він так і залишиться на папері; фотографуватись з друзями на площі рідного міста, не піклуючись, що ця прогулянка стане останньою.

Це відчуття душевного спокою, гармонії. Впевненість у тому, що зранку почнеться життя. Життя, коли кожен матиме можливість обійняти родину, кохати й бути коханим, мріяти та насолоджуватися моментами.

Двадцять четвертого лютого Україна здригнулася, бо що ж далі? А далі - вибір: хто я? Чи здатен відстояти власне майбутнє? Зазвичай у такі моменти починаєш бачити те, чого раніше не помічав. Перед тобою постає світ у всьому його розмаїтті, але на підсвідомому рівні обираєш інше - невідомість… І коли душа вже не витримує тієї ненависті – крізь століття лунає славнозвісне: «Борітеся - поборете!». Тоді молодий юнак бере до рук зброю, дівчина приєднується до бригади парамедиків, ластівками відлітають волонтери в гарячі точки.

Шлях до перемоги важкий, адже його ціна – життя. Життя заради життя. Герої-оборонці назавжди з нами. Як писав Сергій Жадан: «Маєш тепер бачити за тих, хто не бачить, маєш тепер любити за тих, хто не любить».

Україна стоятиме до останнього, виборе свободу, розправить крила, і тоді над її широкополими степами, квітучими садами, могутніми річками пролунає пісня волі! Матері дочекаються своїх синів, жінки - чоловіків, діти - батьків. І тоді сядуть за родинним столом – виплачуть весь той біль, викричать все те горе. Забудуть, як воно - прокидатися опівночі в надії побачити на екрані довгоочікуване «Я живий». Забудуть діти, як воно – місяцями не бачити тата, і дивитись на горем розбиту мати.

Про мужність нашої країни дізнався весь світ, тому сподіваюсь, що надалі наші традиції, історія продовжуватимуть розвиватися та набувати ще більшого розголосу, будуть відроджені пам’ятки культури. Це стане своєрідним кроком до вшанування минулого та зміцнення джерела нашої духовної сили.

Погодьтеся: більшість з нас змінили погляди на те, чого справді прагнуть, на свої життєві цінності. На це так чи інакше вплинув жах війни, пережитий кожним українцем. Він перетворив нас на одну величезну сім’ю, яку об’єднує спільна мета. Ми зіткнулися з благородством і підступністю, подвигом і зрадою, звитягою і трусістю та зрозуміли, що важливо в бурхливому круговороті подій не загубити людину всередині себе.

Наші громадяни будуть поважати, підтримувати одне одного, щоб хвилі добра розповсюджувалися. Це змінюватиме життя на краще! Україна має, що розповісти, чим пишатися, який приклад подати майбутнім поколінням.

Отже, маю надію, що вона посяде гідне місце серед інших країн за розвитком промисловості, торгівлі, господарства, освіти тощо. Навчання буде максимально доступним для кожного, медицина вийде на новий рівень, а найголовніше – завдяки рівню самосвідомості, зміцниться і наш національний дух. Один за всіх, і всі за одного!

Що ж робитиму я, коли Україна переможе? Навчатимусь та працюватиму, щоб прославляти рідний край, і закінчення цієї кривавої історії стало початком чогось нового… Етапу відродження! Відбудуємо, відновимо, але єдине, що залишиться незмінним – духовна міць та подяка захисникам.

Я відчуваю перед собою обов’язок докласти максимум зусиль для розвитку України, особливо перед тими, хто задля моєї можливості прожити найкраще майбутнє, сповнене щастя, віддав власне життя. Тому завдання мого покоління – довести справу до кінця. Будемо створювати країну, цікаву світові! Передаватимемо ці цінності з покоління в покоління. Щоб Україна навіки залишалась символом героїзму, стійкості та перемоги, й пам’ять про неї не згасала. Слава Україні!