24 лютого гучно було, тому ми зранку встали і поїхали з Краматорська до батьків у селище. 

Щодо продуктів, то все було в доступі. А з дитячою гігієною в селищі було важко. Нашій дитині було дев’ять місяців, були потрібні підгузки, а їх майже не було в аптеках і магазинах. 

Шокувало, коли поряд із будинком прилетіло. Але нас тоді не було вдома. Було шкода всіх людей, які в той час перебували в будинку. А про свої враження я не можу розказати, бо ми найсильніших обстрілів не застали, тому що відразу виїхали з міста. 

Війна розлучила нас із чоловіком. Він залишився вдома, а ми з дітьми поїхали. Спочатку – до батьків, а потім - в Умань Черкаської області. Приємно вразила уманська церква «Воскресіння Христове», яка дуже добре приймала переселенців і всім, хто потребував, надавала гуманітарну допомогу. Там дуже гарні люди: добрі, відкриті, щирі. Вони мене вразили в саме серце.

Згодом повернулися трохи ближче до домівки, тому що на відстані – це не сім’я. Я не розумію, як можна виїхати за кордон без чоловіка. Самій із дітьми дуже важко, тому я повернулася трохи ближче до чоловіка, щоб бути поряд. 

Мрію, щоб можна було спокійно піти на вулицю і не озиратися по сторонах, коли лунає тривога. Щоб діти навчалися в школі, інституті, потім працювали і не роззиралися по сторонах через страх, що їх може ТЦК схопити і запхати в бус. Щоб Україна процвітала за високим парканом від сусіда.