Історії, які ви нам довірили
«Сестра ходила на милицях і не могла ховатися, сиділа біля льоху і молилася»
Війна - це велике нещастя для всього народу України. Так склалося, що деякі мої друзі і родичі опинилися в так званій «ЛНР», а я на українській території. Це дуже болісно для мене.
Мені потрібно було їхати в Старобільськ на обстеження, і син мене повіз. Дорога була розбита танками, по ній дуже важко було їхати. Коли ми поверталися зі Старобільської лікарні, мене жахнуло, що скрізь стояли танки.
Моя покійна старша сестра жила в Луганську. Ми постійно спілкувалися, були в тісних стосунках. Вона жила з сином і невісткою в селищі Леніно. З ними довго не було зв'язку. Будинки, які знаходилися поруч з будинком сестри, були зруйновані. Син і невістка спускалися під час військових дій в дуже глибокий підвал, там круті сходи. А сестра ходила на милицях, у неї були хворі ноги, і спуститися не могла, під час обстрілів сиділа біля льоху. Потім розповідала: «Сиділа і Богу молилася».
Коли моя сестра дуже сильно захворіла, я не могла до неї поїхати. Не змогла поїхати і потім, коли вона померла. Потрібно доглядати і за могилами рідних, тому що хрести впали, повалилися квітники. А я не можу туди потрапити. Це дуже болісно.
Стало дуже важко. Труднощі почалися як помер чоловік. Через 40 днів після його смерті мені робили операцію в Луганську. Життя як-то обривалось. Як будеш жити? Що з тобою трапиться? Але мені допомогли діти, переїхали до мене жити, щоб я не відчувала себе погано.
Дуже багато чого змінилося. Хочеться, щоб скоріше закінчилася війна. Коли все тільки починалося, я пам'ятаю, скільки приїхало людей. Я до церкви ходила, там до мене підходили, розповідали, як їм довелося виїхати, хто в чому був. Все сприймалося дуже важко.
Зі мною в школі працювала вчителька, Віра Олексіївна, ми дуже дружили. Але коли вона вийшла на пенсію, стала жити під Луганськом. Спочатку ми спілкувалися з нею щотижня, а тепер навіть зв'язку немає. У мене родичі там залишилися, з ними теж немає зв'язку.
Я довгий час працювала заступником директора в школі. Це широкий круг спілкування. А потім пенсія, хвороби. І дуже важко, якщо людина не знаходить для себе якесь заняття, хобі. Я викладала літературу, але ніколи в житті не писала віршів. Мені було ніколи, тому що намагалася краще підготуватися до уроків, конференцій. А потім раптом у мене з'явилася можливість себе вдосконалити. Тому я стала постійно ходити в бібліотеку, дуже багато читати.
Почала писати, з'явилися нові захоплення. Не втрачаю зв'язок зі своїми друзями, присвячую їм вірші, читаю їх. Відчуваю, що я ще щось можу і мені багато чого цікаво. Якби не було цього інтересу, тоді нецікаво було б і жити. Я трошки пишу короткі новели, вірші, У мене навіть дві збірки вийшло.
Я дуже багато мрію. Хотілося б, щоб люди жили краще, була робота. Щоб відкрилися кордони між країнами. Хочеться, щоб дружніше жив світ.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
