Сергієнко Ксенія, 11-б клас, Південноукраїнський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Музиченко Лілія Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів… Чималий проміжок часу, чи не так? Але ще більшим, ще страшнішим він стає, коли він стосується війни. За цю велику кількість днів відбулися жахливі, неосяжні розуму, але водночас важливі та вирішальні події. Кожен з українців має за спиною свій особистий шлях. І зараз я розповім про свій.

Я була звичайною школяркою восьмого класу в 2022 році. Так сталося, що моя родина майже не користувалася телевізором та телевізійними новинами. Тому я навіть гадки не мала, яка ситуація у світі наразі і що може статися.

Ранок 24 лютого я не забуду ніколи. Тривожний погляд матері, метушлива ходьба батька та надзвичайно напружена атмосфера. А головне - страх. Страх у кожному слові, думках, передбаченнях, дзвінках та діях.

25 лютого - найзапекліша мить особисто для мене, адже саме тоді російська армія наблизилася до Вознесенська, яке зовсім поруч з моїм містом Южноукраїнськ.

І о 3 годині ночі, коли нам стало відомо, що ЗСУ змогли придушити цей наступ, я змінила всі свої погляди, цінності та переконання, які існували до цього моменту.

Відтоді дедалі спокійнішою ставала реакція на повітряну тривогу: ми поступово звикали до завивання сирен. Дедалі буденніше сприймалися новини з лінії фронту: ми просто почали збиватися з рахунку. Але навіть сьогодні серце обливається кров’ю через кількість смертей, полонених, гвалтувань та злочинів, які просто не вкладаються у голові. Кожен вибух, постріл та звук від ворожої техніки змушує забути про всі проблеми та негаразди, змушує схопитися обома руками за життя та помолитися за здоров’я військових.

Значних змін зазнали національна свідомість та раціональність українців.

Я, як і всі діти України, почали уважніше слухати вчителів історії. Ми почали розуміти, що початок цього конфлікту між Україною та росією сягає давніх часів.

Ми почали розуміти, що історія - це предмет, де потрібно аналізувати та зіставляти факти, адже саме в них криється істина. Ми зрозуміли важливість обізнаності історії рідної країни, адже минуле нерозривно пов’язане з теперішнім.

З більшою цікавістю ми почали відвідувати різноманітні екскурсії, музеї та інші історичні місця і пам’ятки разом з вчителем історії. Одна справа сприйняти на слух розповідь про якусь подію, а інша - побачити це в реальному житті, доторкнутися до тих часів, підключити трохи уяви та побудувати сюжет в своїй голові.

Зовсім інакше відчуваються уроки української літератури. Твори наших письменників набувають нових, раніше не зрозумілих сенсів. Нам відкрилися ідеї та теми, які, на великий подив, навіть через стільки років не втратили свою актуальність та проблематику. Майже всі автори намагалися ще тоді закликати до патріотизму, до боротьби за свою національність та свободу, до змін та розвитку українського суспільства, яким на заваді стояли, звичайно ж, росіяни.

Звісно, новими барвами заграло найважливіше питання щодо державної мови. На жаль, саме воно є як засобом згуртування нашого народу, так і причиною конфліктів, суперечок, які досягали серйозних масштабів.

Але хто б що не говорив, мова - це наш кордон, це наша ідентичність, яка визначає наше буття та право на існування, як нації.

Так, через масове зросійщення, яке тривало далеко не одне десятиліття, старше, та й навіть молоде покоління мають не найкращі знання та володіння українською мовою. І це, на мій погляд, має стати нам, юнакам та молоді, поштовхом та мотивацією до змін нашого суспільства, щоб нарешті раз і назавжди викорінити російську мову та культуру з України. Щоб в класних кімнатах, у парках, дитячих садочках та на майданчиках лунала наша солов’їна мова. Адже головним аргументом ворожої армії, чому вони вдерлися до нас з війною, була саме наявність громадян, які розмовляли їхньою мовою та чекали їхнього приходу.

Невимовно шкода, що нам довелося спіткати таку тяжку долю, що кожного дня гинуть і чоловіки, і жінки, і діти, які хотіли жити так, як зараз живемо ми.

Шкода, що Україну руйнують, катують, намагаються зрівняти із землею, а держави ЄС не можуть цього припинити. Шкода, що наше сьогодення - це війна, війна в 21 столітті, коли, здається, люди та правителі мали б уникати помилок минулого.

Я щиро сподіваюсь, що коли ця боротьба закінчиться, а вона неодмінно закінчиться нашою перемогою, то ми знайдемо в собі сили відбудовувати країну, економіку та інфраструктуру. Ми завжди шануватимемо загиблих воїнів, які захистили нас і дали можливість жити. Я щиро сподіваюсь, що Україна зміниться, і зміни ці принесемо саме ми. Зміни на краще, на світле, на щасливе та спокійне майбутнє.