Історії, які ви нам довірили
Для мене війна почалася в лютому 2014-го... Я дуже емоційна й недовірлива людина. Я зрозуміла, що війна неминуча.
У мене троє дітей, у 2014 році старшому було 18, він навчався в коледжі, молодшому було 13. Я переживала не за себе – за них. Вони їздили на заняття й щодня стикалися з погіршенням обстановки в Донецьку. Ці БТРи... Серце досі болить за улюблене місто.
Потім почалися обстріли й аеропорт. Я була заміжня, жила на Спартаку, паркан проходив по селищу. Будинки, де народилися діти, можна вважати, що немає – три попадання. Дитяча психіка більше страждає від того, що відбувається. Постійно траплялися якісь сутички в місті незрозумілих людей, перестрілки й вибухи снарядів, літання над головою безпілотників. Звісно, ми прийняли рішення їхати з міста.
Майбутнє дітей виявилося на першому місці, спокій і тиша. Але однак, середній досі заїкається, я боюся зброї та гучних звуків. Я розумію, що Бог нас милував від серйозних наслідків, але страх залишився вусіх. І сильний біль за улюблене місто й неможливість повернути минуле.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
