Війна змінила життя Вікторії Пилипенко двічі. Уперше — у 2014 році, коли вона була студенткою та вимушено переїхала з Луганська до Сіверськодонецька. Але справжнє випробування настало у 2022-му, коли повномасштабне вторгнення змусило її тікати з дому з однією маленькою валізкою. «Я поклала тільки ноутбук, плед і документи. Головне було — вижити», — згадує Вікторія. 

Її батьки залишилися в селищі, яке згодом опинилося в російській окупації. Зв’язок зник, інформації не було. Два тижні невідомості, стресу та страху. Зрештою маму вдалося евакуювати, хоч і з ризиком для життя. А тато залишився, бо не хотів кидати рідну домівку: «Ялинки насаджав — хай ростуть». Росіяни вивезли батька Вікторії до розподільного табору на тимчасово окупованій території, але завдяки родичам він уникнув депортації до росії. Довгий час жив в окупації без зв’язку. Лише коли село стало глибоким тилом, чоловіку  вдалося зв'язатися з дочкою. 

Пережите змінило Вікторію назавжди. Вона зізнається, що втратила відчуття страху, натомість здобула внутрішню силу: «Я стала більше поважати себе. Поки є моя гідність — я можу пережити й подолати все».