Богаєвська Дарина, 11 клас, Академічний ліцей імені братів Шеметів Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Білан Оксана Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мені було чотирнадцять років коли розпочалась повномасштабна війна в Україні. Соромно сказати, але моє перше питання в четвер, двадцять четвертого лютого, було таке: «А чому ми не йдемо в школу?». Проте одразу після відповіді на мене ніби накрився величезний купол страху, тривожності й розуміння того, що сталося те, чого я так боялася.

Відтоді моє життя ніколи не було таким, як раніше.

Ніхто не знав, чого очікувати далі. Люди надворі бігали, кричали, плакали й прощались, а я сиділа у куточку тихо й непорушно, у думках сподіваючись, що це лише сон, який на ранок завжди буває надто яскравим і жахливо реальним.

І ці думки справді розвіялись, проте не так приємно, як очікувалось: прийшовши увечері додому того ж самого дня, мій тато присів, обняв мої плечі й повідомив, що він став добровольцем армії.

Емоції через слова мені передати важко, проте цей момент закарбувався в моїй пам’яті назавжди.

Щоразу, коли він повертався додому, ми йому безмежно раділи. Кожен його приїзд був для нас із мамою та сестричкою великим святом. Одного разу я таким чином навіть вихворіла, не сподіваюсь на швидке одужання.

Приїзд мого тата додому – це величезне щастя для моєї родини, й це було найцінніше, що довелось віддати заради нашої майбутньої перемоги.

Проте одного вечора на мамин телефон зателефонували, повідомивши про зникнення мого тата. В полоні? Мертвий? Одному Богу відомо. Проте ми знаємо точно: саме цей день є чи не найсумнішим, який тільки можна було уявити. Можливо, він був ще прикрішим, ніж початок війни…

Щовечора ми молилися за нього і проливали не одну сльозу, проте Всесвіт не давав ні радісних новин, ні сумних. Так тривало півтора роки…

І ось нещодавно надійшли результати експертизи: його знайшли… мертвого. Мені не потрібно описувати це відчуття, адже кожен розуміє, як це втрачати близьку тобі людину. Інколи в мене виникає таке враження, що інші сумують більше, ніж я, і тоді просто називаю себе егоїсткою. Проте, звісно, це не так.

Просто в моїй змученій, зболеній душі оселяється величезна порожнеча, що вже й не хочеться нічого відчувати, охоплює байдужість і зникає інтерес до життя, до людей, до всього, що колись приносило радість.

У такі моменти згадую татові слова, сказані ще в лютому двадцять другого року:

-Не плач, сонечко, – це ще не кінець. Якщо я й справді загину – сумувати не потрібно, адже, можливо, так було закладено від самого початку. Але пам’ятай: добро завжди перемагає зло. Допомагай мамі й сестричці. Ми переможемо зло.

А я завжди буду з тобою, у твоєму серці, у кожному твоєму доброму вчинку.

Саме ця думка додала мені наснаги жити й робити щось важливе для людства. Після початку війни в моєму місті залучили багато волонтерів для допомоги військовим. На такі великі свята, як Великдень, Різдво Христове або Трійця, багато людей печуть різні смаколики, збирають одяг та роблять обереги, не кажучи вже про донати для ЗСУ.

У моїй школі завжди була традиція пересилати зібрані речі та їжу військовим, проте після початку повномасштабної війни ми навчилися плести сітки й навіть почали влаштовувати благодійні ярмарки.

І я, звичайно, брала в ньому безпосередню участь. Уміючи добре плести бісером, робила багато брелоків у вигляді українського прапора з гербом посередині та ще багато чого іншого. А коли йду в крамничку купити продуктів і бачу невелику коробку для збирання донатів, я обов’язково кладу туди будь-яку свою купюру, таким чином збільшуючи ліміт нашого життя.

Війна змінила світ багатьох людей, і не лише українців.

Історія нашої держави знову повторилася, проте саме ми повинні правильно їй поставити крапку і почати з нової сторінки, аби ми зажили так, як ще ніхто не жив до нас, щоб панувало тут лише одне диво на нашій землі – добро.