«Щодня молимося, думаємо: прокинемося завтра чи ні»

Піонерське було курортним селищем, тут були табори. Скільки дітей, скільки людей було! Музика грала з ранку до ночі, це було прекрасно. Ой, як змінилося все, страшна справа. Жити неможливо. Дуже було страшно, коли розривалися снаряди, тому що тут все тремтіло. Не знаєш, куди подітися. Бігали в підвал, бігали-бігали, уже набридло, сил немає. Як уже бігати? Тут думаєш, як уже... На Бога сподіваєшся. Було дуже страшно. Але куди подітися? А жити треба.

Зараз постійно тиск, серцебиття, неможливо. Щодня стреси. Хіба це можна? Пора б зробити висновок, який рік іде війна. Кому вона потрібна? Люди бідні, жебраки. Ми так зубожіли, що це кошмар якийсь.

Зі здоров’ям у мене проблеми. На хребці була пухлина, але не злоякісна. Вона в мене відбирала всі нерви. І ноги... якби я ще полежала трохи, руки відібрала, взагалі лежала б, не зрозуміло як. Але вчасно кинулися. У 2012 році померла дочка, а це такий стрес був, не пояснити. Дівчинка найменша, онучка, 13 років. Це на руках у неї вона померла. Взагалі жили нормально і ось такий випадок.

Усього боїмося, щодня молимося й думаємо: прокинемося завтра чи ні. Усього боїмося. Якщо ще починають стріляти, ось там по городу ходиш і не знаєш, куди йти. Дуже страшно, уже так набридло, правда. Хочеться миру. Діти неспокійні, і ми теж, особливо люди похилого віку...