Він залишив рідний Севастополь та розпочав життя “з нуля” у Київській області. Переселенця з Криму Миколи Тихончука у смт. Іванков знає багато людей. З початку війни чоловік постачав мешканцям селища воду. З ранку до ночі черпав її з колодязя. Щодня - черга зі ста людей.

Після окупації Микола та його дружина продовжили допомагати людям. У місцевому гуманітарному центрі пара волонтерить практично щодня.

Тихончук Микола, 1958 року народження, родом із Севастополя, в Іванковому — з кінця 15-го року. Там і будинок, підприємство своє було, ковані ґрати, ворота, огорожі — таке робили. Ми зварювальники, ковалі, ми удвох із зятем. Сестри чоловік, у нас там і підприємство було на двох. Ми в 14-му [році] хотіли поїхати, але моя мамка… рак у неї був, а в його матері ноги відрізали — цукровий діабет, і ми ніяк звідти не могли виїхати. Наприкінці 14-го [року], 18 грудня, моя мамка померла, 23-го [грудня] — його. Вони одна за одною…

Цікаво було, коли стояв, ну на кшталт, як паспортний стіл, не паспортний стіл, а міграційка чи що… Там писали, хто хотів, відмову від російського громадянства, там же хитро було. Вони писали не «хочу стати російським громадянином». Ні. Це було, як…

Ну, ми що, кріпаки, виходить? Що разом із землею ми переходимо в російське громадянство?

Кажуть: «Хто не має бажання, можете написати відмову», і ми прийшли писати відмову... А поряд видавали паспорти, хто перші рвалися, вояки, були такі. І ми стояли, нас менше було з відмовами, ну, бо зять не пішов: «Чого я штовхатимуся? Я просто цей паспорт не отримуватиму, і все». Ми могли це собі дозволити.

А хтось працював десь, їм казали: «Не буде паспорта — будете звільнені, [якщо] не буде паспорта. Не отримаєте пенсії». Вони тяжко йшли, уже примусово, так би мовити, отримувати паспорти. І там стояли, і розмова пішла, і серед нас, хто відмовники, два чи три росіяни, заговорили вони. Вони кажуть: «Ми сюди втекли, вони й тут нас дістали!» Вони отримали дозвіл на проживання в Україні, але паспорти не встигли отримати. Ну, з Уралу хтось був, із центральної росії. А ті поряд стоять, слухають і кажуть:

«А що, там так погано, у росії?» Він каже (мені сподобалося), один: «Поживете — побачите, що таке росія».

Я до нього дуже негативно ставлюся, до цього російського світу, і ми тоді поїхали навесні, поїхали сюди, Україною, почали шукати, де щось собі купити [житло]. Купили в результаті наприкінці літа, тут купили, угоду вже оформили у вересні десь, ну, до грудня почали сюди перебиратися. А з квітня 16-го [року] взагалі, можна сказати, постійно тут.

Перший раз, коли відключили воду, і ми із сусідами пішли дивитися криниці, мою криницю, їхню криницю… Їхня криниця років п’ять не працювала, там гірше, а моя робоча постійно. І ось перевірили, і вони всі пішли, а я насамкінець іще витяг відро й із відром тільки відходити від криниці — дивлюся, два джипи їдуть, уздовж річки, прямо біля нашого будинку. Дивлюся, літери V на дверях. Я так спокійно пішов, у двір зайшов і до хати підходжу.

Дивлюся, вони під’їхали до нашої хвіртки й стоять, щось розмовляють, щось дивляться. Постояли, потім задом здали. У нас там вуличка така вгору піднімається, вона петляє, мабуть, їм страшно туди їхати, бо нічого не видно попереду. Потім із сусідом стояли біля криниці, навпроти криниці дивлюся — майнуло.

Я кажу: «Здається, орки приїхали». Він обернувся: «Де? Та немає нікого». А потім дивлюся — голови з’являються з за воріт, кажу: «Он вони».

Почали вибивати там хвіртку, потім переліз один, відчинив, вони зайшли, вибили двері до хати. І один вискакує, метрів 50 від криниці, з-за гаража вибігає, нас побачив — пересмикує та піднімає автомат. Ми: «Що ти робиш?» Сусіда не бачили, та він давно поїхав, він чи колишній «Беркут», чи хто. Ну, ось вони до нього й приїхали, бо колишній співробітник поліції, вони до всіх їздили; атовці там поряд із нами, два атовці були, до одного приїхали. Ну, один поїхав, у Сукачах жив, ну, він постійно тут, тільки ночував там. Вони до нього приїжджали, не знайшли. А в другого мати хвора, він не міг відійти. Вони його забирали й телефон, посвідчення УБД — все винесли, сказали «за два дні принесемо», його не зачепили. Каже: «Як ви, добровільно йшли на Донбас?» Він каже: «За призовом». Ну і все, і вони більше не з’являлися до нього до кінця окупації.

Але вони ходили постійно, щодня до мене по воду. Розмовляли з ними, я тому так про них знаю. В Іванковому води не було, як світло відключили, це 5-го, здається, березня відключили світло — і вода зникла. А пити ж усім хочеться. Вода всім потрібна; так на річку ходили, для побутових потреб набирали відрами, а питну — у нас, дві криниці поруч.

Набирав воду людям зі своєї криниці, вони приходили; це цілий день черги стоять, і я тягав цю воду, наливав.

Я о сьомій ранку виходив, і до шостої вечора, уже темніти починало. І то іноді дивлюся, знову йдуть: «А ви все? Ну, підемо ще», повертався. Приблизно щодня близько 100 людей приходило, навіть були такі, приїжджали на машинах, на цілий під’їзд — там удвох, утрьох, з купою цих бідонів, пляшок, і ми набирали. Руками тягав; так зазвичай я насос опустив і качаю, а тут насос не ввімкнеш і доводилося руками все тягати. Ну, то цілий день, іноді вже лікоть не згинається, болить. Зустрічають, дякують досі, деякі кажуть, що скучили вже. Я кажу: «Приходьте, я там на городі все одно вечорами поливаю, приходьте, наберу води». Діти нагородили — «Найкращому водолію Миколі» підписано. Їх дві дівчинки було, ну, старша цю подарувала, а молодша дивилася-дивилася, витягує шоколадну медаль і теж подарувала.