Герасимчук Анна, 9 клас, Курганська філія опорного закладу "Кам'янський ліцей Березнівської міської ради Рівненського району Рівненської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чебелець Ірина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моя історія відрізнятиметься від інших, адже я не бачила справжню війну: крики людей, вибухи, шум ракет, нічні та денні атаки. Весь той жах, що відбувається. Але це не означає, що мене не зачепила війна. Вона розтривожила всіх. Усі люди в Україні (і не тільки тому що є іноземні воїни) втратили у цьому жахітті. Одні втратили будинок, домашнього улюбленця, частину тіла, близьку людину, життя.  

1000 днів війни. 1000 гривень - небагато. 1000 слів - небагато. Але 1000 днів війни - забагато. Щоденні обстріли, ракети, руйнування лякають мене до жаху.

Бачачи новини у телеграм чи твітері, у моїй голові лише одне запитання “чому?”. А у ТікТоці про повернення з полону наших людей у мене на очах виступають сльози. Вони вдома, але ніколи не будуть, як раніше. Україна теж не буде. Більше нічого не буде, як було. Все надто змінилося за декілька перших днів війни. Я пам'ятаю все, свій день до війни і перший день війни, хоча коли у мене запитували, чи я пам'ятаю, я завжди відповідала “ні”. Я не хотіла розказувати про те, як почувалася в ті перші дні війни і зараз. Це було щось надто особисте.  

Того дня, 23 лютого 2022 року, я не пішла у школу. Якби ж я знала, що це все так затягнеться, то повернула б усе, щоб в той день піти в школу, а ввечері гуляти.  

24 лютого 2022 року я прокинулася о 8 ранку (проте мені здається, що прокинулася раніше, адже пам'ятаю, що не вимикала будильник, була сонна) як завжди перед школою, тоді побачила повідомлення у вайбері від однокласниці у чаті нашого класу “У школу не йдіть. Війна почалася”. Тоді стало страшно. Я пішла до мами, вона все підтвердила. Саме тоді підписалася на десяток телеграм каналів і щодня протягом декілька тижнів читала новини. Кожного дня у свій мозок закидала більше інформації про страждання українців, іноді читала настільки багато, що навіть думати було важко. На той час мені було 12. Я зарано подорослішала, як і більшість дітей в Україні.

У моєму селищі за два роки загинуло 4 воїна, я їх погано знала, але коли йшла за катафалком, ледве не плакала. Для сімей навіть не уявляю, як це боляче. 

22 лютого 2024 року у мене загинув дядько (йому було 26 років, через три дні йому повинно було виповнитися 27 років, але тепер йому назавжди 26). У дитинстві пам'ятаю, який він був крутий, веселий та енергійний. У рік ми бачилися 2-3 рази, але цього було достатньо, знати, який він добрий. До його смерті я не бачила його років 3, у нього була дружина та троє синів. Впевнена, що він був чудовим чоловіком та татом, який побував у багатьох гарячих точках і загинув, як герой, але все-таки для дітей потрібен живий батько, для дружини - чоловік, для батьків - син, для братів та сестер - брат. 

Важко прийняти незліченну кількість смертей, які трапилися за цей час. А багато людей і досі лежать під завалами, закопані під будинками і нікому не відомо, що діється з їхніми душами.

Кількість полонених ще з 2014 року цифра для мене жахаюча. Єдине, що я хочу - це закінчення війни, менше втрат - більше врятованих людей. Мир. Свобода. Знищення російської мови і культури з наших думок. Випалюйте у собі все російське і тоді почнеться внутрішня свобода.