Море болю – так я називаю війну. Зараз я – оператор поста управління, зайнятий на гарячих роботах ТЛЦ (товстолистовий цех).

Кожен фрагмент онлайн-музею «Голоси Мирних» наповнений моментами з життя переселенців, у пам’яті яких назавжди залишиться війна. І я – одна з них.

Народилася й виросла в Слов’янську. До війни моя молодша дочка вчилася в технікумі, старша – працювала, як і мій чоловік. Я тоді доглядала за мамою й вимушено залишилася без роботи.

Що таке війна? Це – море болю. Ми опинилися в повній ізоляції від зовнішнього світу на 2,5 місяці. Інфраструктура Слов’янська зупинилася, не працював жоден заклад. Банкомати замотували ізоляційною стрічкою, зняти гроші з карти було неможливо. У той же час всі магазини припинили приймати безготівковий розрахунок, крім одного торгового центру. Полки спорожніли, продукти поставлялися дуже погано та продавалися за дуже завищеними цінами.

У кінці квітня 2014-го пролунали перші постріли. Ми не очікували. Кому присниться, що будуть стріляти по громадянах?

Дивно, але люди під час війни стали добрішими, почали допомагати одне одному. Якщо на майданчик привозили воду (її не було практично в усьому місті), то кожен набирав не тільки собі, але дбав і про сусідів.

Ми з чоловіком залишалися в Слов’янську, поки не почали обстрілювати наш мікрорайон. Дітей ми вивезли ще в травні 2014-го завдяки керівнику установи, у якій працював чоловік. Вона організувала автобуси для сімей співробітників у табір Святогорська, забезпечувала там харчування й дах над головою, за що їй величезне спасибі. Після обстрілів чоловік наполіг на нашому переїзді. Ми забрали дітей [зі Святогорська] і манівцями дісталися до Донецька, де сіли на електричку та приїхали до Маріуполя до моєї сестри.

Тут мені й підказали про вільну робочу точку на «Азовсталі». Так я влаштувалася на комбінат, завдяки чому змогла зняти житло й залишитися жити в цьому місті.

Що таке війна? Це море болю

Головною цінністю для мене були, є і будуть здоров’я і життя рідних. На щастя, із моїх близьких ніхто не постраждав, хоч війна й розкидала нас по різних містах. Чоловік живе в Маріуполі, але змушений їздити в інші міста на заробітки. Старша дочка вже зі своєю сім’єю пожила в Миколаєві, а потім повернулася в Слов’янськ. Молодша – виїхала за кордон.

Звичайно, хочеться бути ближче до своїх рідних, але поки є стабільна робота, залишаюся в Маріуполі. У довгострокових планах – повернутися в рідний Слов’янськ. Сподіваюся, що до того часу загострене почуття недовіри нарешті змінять емоції щастя.