Анастасія Гуляй на своїй сторінці в Фейсбуці підбиває підсумки за останні 20 місяців і розмірковує над долею полонених бійців полку «Азов», які весь цей час не можуть повернутися додому.
20 місяців невідомості.
Травень 2022 року - січень 2024 року.
Що відбулося з вами за ці 20 місяців?
Вдуматися лише - 20 місяців! 20 разів по 30 днів, якщо не заглиблюватися в підрахунки. Це дуже багато, і дуже довго. Хтось скаржиться, що 2023-ий видався важким. Комусь він пролетів швидко й безбарвно. Люди втомлені й виснажені, і це факт.
Що ж відбулося зі мною за ці 20 місяців? Встиглося забрати документи з університету й спробувати адаптуватися в новому інститутському колективі. Стати викладачкою, почати дуже багато працювати з дітьми, хоча цього й категорично не хотілося колись. Поїздити за кордон на проєкти, навчитися й навчити. Хех, і навіть зараз - я їду тролейбусом, з фоновим звучанням сміху дівчат та покашлюваннями панянок. Кінцева зупинка. Мене чекає засніжена слизька дорога до хати. А завтра - ще купа дрібних приборкувань рутини та внутрішньої боротьби. Живеться собі життя.
Але що таке 20 місяців для людини, котра перебуває у ворожому полоні? Як вони там відчувають час? Останній обмін полоненими приніс нам багато радості, сліз та щеміння в серці, бо це невимовна вдячність та радість! Але для багатьох ці емоції потім перейшли в ледь не риторичні запитання, бо своїх рідних вони не побачили ні в списках, ні на світлинах. Захисників Маріуполя - бійців полку «Азов» - вже давно не звільняють.
Всім важко. Чекати важко. Не спати, думати, вигадувати за 20 місяців сотні сценаріїв, плакати, ціпеніти від невідомості. Як не як, ми чекаємо, хочемо битися головою від своєї дрібʼязковості й неможливості повпливати на ситуацію. Але як чекають полонені? Я не хочу нафантазувати зайвого, бо не знаю, які умови перебування в полоні, а подана інформація у ворожих ЗМІ не відповідає реальності. Але мені думається, що живуть вони у тотальній невідомості, під тиском та пропагандою. Може, вже й повірили в те, що немає ніякої України, все захоплено, народ під ярмом…
В Івано-Франківську родини військовополонених організували мітинг. Раніше вони зазвичай проводилися на Вічевому майдані, але цей був нетиповим - люди зібралися на Пасічнянському мості. Мама допомогла нам із сестрою намалювати на картоні написи, і ми собі попрямували.
Зазвичай опісля таких подій мені каже як мінімум один скептик: «І шо - дав щось той ваш мітинг?» А мені хочеться вліпити помежи очі такому самовпевненому дотепнику. Щоб зрозуміти суть схожих мітингів, треба хоч раз самостійно на нього прийти.
Признатися відверто? Я й сама не вірю, що ці мітинги є ефективним способом достукатися до верхів влади чи повпливати на глобальні процеси. Але я, врешті, усвідомила, що сенс цього дійства був набагато глибшим. Прийшла доволі пристойна кількість людей, дарма що післяобідній недільний час. Майже всі мали постери із закликами, прапори чи іншу символіку. Мало де можна побачити скупчення людей, в котрих в очах так багато болю та сили водночас. І отак ми мітингували. Безліч автівок та громадського транспорту проїхали повз мітингувальників. Майже всі сигналили. Потік автівок та людей всередині лився безупину. Всі допитливо розглядали учасників. Хтось хмурив брови, хтось з кам`яним виразом обличчя намагався розібратися, що, власне, коїться. Діти посміхалися, адже це було для них потіхою – десятки різних сигналів зусібіч. Багато хто кивав головою на знак поваги, багато закарбовували подію на смартфони. І ті всі сигнали протягом години впереміш із нагадуваннями, що «Азов досі в полоні», «Звільніть Азов з полону», «Не мовчи!», «Боріться за них так, як вони боролися за нас» - все давало почуття єдності. Ми, цивільні, від малого до старого таки пам`ятаємо про них, співпереживаємо та заліковуємо колективну травму. Признайтеся: ми часто розслабляємося, пірнаючи у вир повсякденних дрібних проблем. Але варто виринати на поверхню реальності.
Я стояла в маленькій калюжі з болота з картонкою в руках поруч із сестрою. Майже годину ми провели у мовчанці, підіймаючи заклики, одягаючи рукавички, перекидаючись лише кількома словами. Цілу годину я думала про свого товариша, від якого отримала повідомлення ще у травні 2022. Думала про всіх, але про нього найбільше, бо ж… Мій товариш – боєць полку «Азов», людина гідна та неймовірна! Отак я прокручувала собі марення: як він там? З ким? Чи мають вони, полонені, змогу хоча б якось спілкуватися, обмінюватися силами та витягати слабшого з безодні відчаю? Мій друг безтямно закоханий у гірські походи та мандри. Я згадую його розповіді та мрії. Він ділився своїми мріями про подорожі, коли був ще в перші місяці повномасштабки в Маріуполі, в тих коротких відеодзвінках. Машини продовжують сигналити, а мій порожній та наповнений думами погляд пронизує всіх пасажирів. Переживаю повноцінний спектр емоцій, коли думаю про нього. Навіть настає момент, коли злюся. «Друже, ти вже добряче потріпав нам нерви, давай вже повертайся – тобі ж-бо збирати все спорядження, відновлюватися та вчити нас виживати в горах цілісінький тиждень з одним лише рюкзаком за плечима. Знаєш, класно, що ти безтямно закоханий не лише в гори, а й в неї, бо твоя кохана – дуже неймовірна! Повір, ти ні разу не помилився, коли вирішив признатися їй в почуттях. Вона сильніша, ніж нам обом здавалося, ніж видавалося взагалі всім навколо. Словом, давай вже повертайся – ми тебе чекаємо, пишемо про тебе і тобі – я строчу тексти, вона – цокає повідомлення у твої німі мовчазні соцмережі. Ми тобі маємо багато чого розповісти – більше, ніж сім міхів гречаної вовни, повір. Твоя кохана тебе безмежно любить. Ми разом вже обмили тобі всі кісточки своїми теревенями, придумали кілька грандіозних планів, можемо видавати збірку «ну дууже чорного гумору», часто молилися. І щоб ти знав – майже не плакали за весь час. Хіба поодинці, кожна у свою подушку в безлюдній кімнаті. Чекаємо, наш захиснику!»
Мітинг офіційно завершився. Автівки мовчки їхали, люди з картонками розповзалися. Щоразу тут зустрічаю жінку, яка досі чекає на сина. І я бачу в ній ту свою подругу. Є в них безумовна схожість, як і в більшості родичів військовополонених: вміння бути сильними перед іншими та тримати свій біль трохи далі від людського ока. Здатність бути сильними за обох. Їхня суперсила – знаходити наснагу жити далі та боротися.
«Так що дають ті ваші мітинги?» Нагадування втомленому і трохи відгородженому від реалій війни населенню про полонених. Сповіщення та намагання достукатися, щоб ми боролися за них хоча б наближено до того, як вони боролися за нас. А раптом випадковий перехожий, який побачив мітингувальників, опісля задонатить бодай кілька гривень для наших захисників та захисниць. Чи далекобійник, який потім мандруватиме просторами далеких країв, розповість іноземцям про ситуацію в Україні. Молодь поширить відео в соцмережах, приправляючи його англійським текстом заради більшого розголосу. Люди з автівок допоможуть дітям полонених та захисників, втішать тих, хто чекає, чи проведуть з ними час, аби розділити біль. Кожна, навіть маленька помічна дія, є кращою, ніж бездіяльність. Як казав в одному з інтервʼю актор Олексій Гнатковський: «Ми або в ЗСУ, або для ЗСУ. По-іншому не може бути». Так от - ми або захищаємо нашу землю й право на вільне життя безпосередньо, або робимо в тилу все, що можемо.
Робимо, віримо й чекаємо кожного й кожну. Памʼятай: ти - важливий! Ти - важлива! Кожен з вас - важливий! Після прочитаного, будь ласка: задонатьте кілька гривень, поширте інформацію про полонених, зробіть маленький крок до наближення перемоги.
.png "Імена")
