Оконченко Анастасія, 8 клас
Новоархангельський ліцей «Лідер»
Вчитель, що надихнув на написання есе: Букур Вікторія Вікторівна

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Ви вірите у Бога? Можете сказати, що Він насправді є? А я можу. Бо, перш ніж розповісти історію реальних людей, я попросила у Нього сил, і Він мені їх дав. Тепер я можу!

Я повинна про них написати, бо вони вже ніколи про себе не напишуть і не розкажуть! Їх немає і ніколи не буде! Їх убили російські нелюди! Вважаю своїм обов‘язком розказати реальну історію звичайних українців, розповісти про силу материнської любові, про героїзм, про те, про що мовчати не можна. Я хочу, щоб про них знали не лише мої односельчани. Нехай імена героїв моєї розповіді будуть благословенними!

Чи бачили ви коли-небудь, як плаче небо? Чи чули, як стогне земля? Цього дня навіть сонце не наважувалося вийти із-за хмари. Несила йому бути свідком безмежного материнського горя!

Їде її син додому! Ні! Не їде! Його везуть…до мами, щоб востаннє подивилася на свого красунчика і міцно обійняла, як колись, в дитинстві, і тоді, коли виряджала на війну, щоб заспівала йому свою останню колискову, щоб востаннє зайшов у рідне подвір‘я, де сказав перше слово, зробив перші кроки по землі, яку по-справжньому любив і за яку віддав своє молоде життя!

Хата і двір були заповнені людьми, що прийшли провести Андрія, життєрадісного юнака, улюбленця як молоді, так і людей поважного віку. Бо доброта його справді не мала меж. Недаремно побратими зі стрілецького взводу дали йому позивний «Добрик».

Дорога від порогу до місця вічного спокою стала живим коридором, вздовж якого по обидві сторони стояли навколішки люди, віддаючи шану юному життю, покладеному на вівтар перемоги. Люди стояли… А вона, звичайна українська жінка, Ніна Степанівна Ярошенко, мати Героя, утомлена очікуванням, біжить дорогою назустріч автоколоні з надписом «Вантаж 200», біжить до свого Андрієчка! Ні! Не бігла Ніна Степанівна! Здалося, вона, як сива горлиця, летіла чимдуж! Летіла!.. А перед самим мікроавтобусом бідна, знесилена, упала, ніби хтось підрізав їй крила! Підійшли люди, допомогли підвестися й повели до сина.

Немає в світі слів, якими можна було б передати ту зустріч! Навіть природа посивіла в одну мить! Та нестерпний зойк матері заглушав гучні звуки негоди!

Як же вона кричала! Як благала рідного Андрійка відкрити блакитні оченята, простягти до неї руки! «Подивись на мене, синочку! Обійми, ріднесенький! Ти ж так любив обійматися! Пригорнись, Андрієчку! Не залишай мене одну! Не для цього я тебе ростила! Я ж без тебе не житиму!»

Мабуть, несамовите ридання Ніни Степанівни почув Бог і наказав сонцю хоч якось зарадити зраненій пташці. І, коли промінчик торкнувся матері, було помітно, як природна краса жінки топиться у безмежному горі. Що є у світі страшніше, ніж втрата дитини?! ЇЇ дитя! Її син! Кровиночка! Любов! Опора! Надія! У них на двох було одне серце…

Із життям Андрія російські нелюди забрали і життя Ніни Степанівни. Не змогла вона жити у цьому світі без сина. Пішла до нього. А й справді, як же він там без неї?! Тепер вони разом. Назавжди у раю.

Я горда тим, що герої моєї розповіді і я – українці. Бо так любити рідну землю, свою дитину здатні люди лише сильної нації! Української! Пройде небагато часу, і я напишу про Андрія і Ніну Степанівну книгу, яка, я упевнена, обов‘язково буде в числі безцінних експонатів Музею «Голоси Мирних».