Лазарєва Альона Володимирівна, завідувачка відділення Лисичанського гірничо-індустріального фахового коледжу

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Про початок чогось страшного вже говорили люди між собою, але чи можна було повірити в ті страшні слова. В голові стояло тверде переконання, що в ХХІ столітті світ цивілізований та гуманний. Але ні!

Того лютневого жахливого ранку я підскочила з ліжка від того, що страшні вибухи відлунням лягли по моєму рідному Лисичанську. Серце калатало так, що важко було дихати. Посипались дзвінки від рідних та знайомих. У всіх на вустах оте страшне слово – ВІЙНА.

До 2 березня ми ховалися в укриттях, під час затишшя бігали до батьків, носили їм хліб та інші продукти, сподіваючись глибоко в душі, що це ненадовго. Ситуація погіршувалась, і один дзвінок вирішив усе.

«Мамо, ти в мене одна, виїжджайте, благаю!» — це був голос моєї дитини, вона тихо плакала.

Я зібрала документи, зайшла до кімнати батьків, вони, стоячи на колінах, молились Милосердному Господу Богу, попрощалась і вийшла на двір, о 14.00 евакуація, треба встигнути.

Окинула оком усе навкруг: троянди, що тільки навесні посадила, одна з них такого яскравого кольору чи побачу ще десь таку; альтанку, що в листопаді збудували власноруч з чоловіком, згадалось, як вибирали дизайн, матеріали; будинок вже не бачила, бо сльози текли рікою.

Чоловік вирішив залишитись, бо вважав своїм обов’язком зберегти нашу домівку.

І ось я в потязі. У купе нас було 15 душ. Всі мовчать. Пройшли якісь люди і наказали вимкнути телефони. На питання, куди нас везуть, не відповідали (з метою безпеки), через це стало моторошно на душі. Їхали довго, інколи зупинялись через пошкодження залізничної колії і змінювали маршрут. Кінцева зупинка була у Львові, там мене зустрічали діти. Через місяць до нас приїхав і чоловік.

Зараз ми мешкаємо всією родиною у місті Ковель Волинської області.

Спочатку місцеві дивились на нас з-під лоба, потім розговорились і з’ясувалось, що всі живі люди, зі своїми недоліками та перевагами.

Чоловік пішов до лав ЗСУ, був поранений, має дві контузії. Його позиції знаходяться за 100 кілометрів від дому, це так близько і так надосяжно….

Що буде далі? Ніхто не знає. Живі — це вже добре.