Вдома я вибудував цілу мережу студій із занять східними єдиноборствами, об’єднаних у міжнародну організацію. Єдиноборства, якими ми займаємося, називаються Він Чун. На південнокитайському це — «вічна весна».

Потім прийшла війна. Після втрати свого будинку я зі своєю командою влітку 2014 переїхав до Києва. Уже в листопаді перереєстрував діяльність свого дітища в столиці за українським законодавством.

До військового конфлікту я також займався реабілітацією маленьких донеччан з особливостями розвитку – із ДЦП і аутизмом. Зараз я займаюся психологічною реабілітацією дітей-переселенців із Криму та Донбасу.

Я бачу певну подібність між дітьми з особливостями розвитку та дітьми-переселенцями. І в тих, і в інших наявні невпевненість у собі, неспокій, тривожність, можуть бути неконтрольовані напади агресії... У дітей комплекси, страхи, стреси. Дітей висмикнули з постійного місця проживання, де в них були свої друзі, улюблені місця, де була звична атмосфера, своя кімната, іграшки. Вони втратили коріння, звичне середовище, комунікації.

Для дитини простий переїзд до іншого міста – вже стрес. Багато потрапляли під обстріл. Ще вчора жив удома і мав впевненість у завтрашньому дні, а зараз – чужа квартира, незнайоме місто. Банально – не може завести кішку або собаку, на кшталт якась дурниця, але теж важливо...

До того ж, діти бояться здатися біднішими за своїх ровесників. Більшість сімей виїжджали з парою сумок, розраховуючи повернутися щонайдовше через місяць. Зрештою їм довелося починати життя фактично з нуля.

Звикнути до нових умов часом не під силу навіть дорослим, що вже говорити про дітей. Але цю психологічну проблему чомусь у суспільстві намагаються не помічати. Моє головне завдання – допомогти їм швидше за допомогою занять позбутися всього цього негативу.