Зміни відбулися не в найкращу сторону через війну. До початку вторгнення ми мешкали у Київській області, місто Бориспіль. Прокинулися від вибухів під вікном, бо аеропорт та військова частина знаходилися на відстані до 700 метрів. Тікали до моїх батьків в Броварський район, село Пухівка, але ще тоді ми не знали, що ми їхали в пекло... До 10 березня жили в підвалі, російські війська підступали до нашого села, магазини не працювали. І коли ми почули, що 11 березня в'їзд та виїзд в село будуть закриті, виїхали за одну годину. Нас було шестеро - я, мій син, чоловік, мої батьки пенсійного віку і наша маленька тваринка - сирійській хом'як. Виїхали в нікуди, на мосту в Києві стояли декілька годин, доїхали до родичів в Хмельницьку область в районний центр. Через 3 дні від переїздів померла наша тваринка, син дуже переживав, бо це був його улюбленець. Став більш закритим…
Школа наша не працювала, відкрилося навчання онлайн лише через місяць. Наразі навчання у сина майже закінчилося. Але я бачу, що інтерес до життя пропав, його нічого не цікавить. До війни гарна навчався, був відмінником, ходив на гуртки, були друзі, живе спілкування. Наразі нічого цього не має. Ми намагаємося більше з сином спілкуватися, але дитяче спілкування нічим не заміниш.
Шокували декілька переїздів і нерозуміння, чи повернешся до дому. Мій рідний брат зараз воює… Племінник народився під сирени.
У перші два тижні аптеки були закритті, магазини напівпусті, з водою проблем не було тоді. Коли в Броварському районі сирени не працювали і ми спали в одязі, коли летіли ракети над будинком, то ми будили сина і швидко спускалися у підвал…
