Бабійчук Тетяна Романівна, вчителька хімії, Бабченський ліцей, Івано-Франківська область

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ласкаві промені осіннього сонця лагідно спускаються на землю, пронизуючи своїм світлом ще не опале виноградне листя. Народжується новий день. Ще один день з надією на мир.

Гудки мого старенького чайника сповіщають про початок ранкового ритуалу. З ґаджета дізнаюся про останні новини: як минула ніч. Поринаю у своє... Думки налітають одна за одною, як зграя горобців-бешкетників. Згадую початок, загадуючи кінець.

Ніколи не забуду перелякані обличчя, сльози, розпач, нерозуміння і неприйняття реальності. Перші жертви і усвідомлення страшних подій. Пам'ятаю, як відчуття ненависті огортало мене і довгий час не відпускало. З цим чорним осадом живу й досі.

А війна, як та зажерлива пітьма, поглинає все. Десь неподалік на місцевому цвинтарі майорять блакитно-жовті стяги. Вони, як ніхто, нагадують про сміливість, жертовність, любов. Кожен і кожна обирає свій шлях, і нема права на помилку. Надто високу ціну заплатили заради нас.

Очищаю совість: чи все роблю правильно? Де моє місце в цій боротьбі? Мов непрохані гості, такими тихими кроками підкрадаються сумніви.

Я пам'ятаю слова мами, яка й досі чекає на свого сина: «Цінуйте кожний момент у житті, не опускайте рук, бо ви — живі, ви комусь потрібні».

І я живу. Живу, незважаючи на біль і всупереч лихій долі. Я поспішаю туди, де на мене чекають допитливі очі та щирі посмішки дітей, черпаючи натхнення. У них чисті серця, наповнені світлим розумом та любов'ю. Вони відродять і загоять рани.

Я поспішаю виконати свої педагогічні функції, зробити все, що в моїх силах. Віддаю і наповнююсь. Я поспішаю посіяти, щоб встигло прорости... Я поспішаю...

На столі залишається недопитий чай, а я на своєму місці... Розпочинаю новий день з рідними людьми, з крейдою в руках. Ще один день з надією на мир.