Дугенець Людмила Володимирівна
учитель Хорішківського ліцею імені М.В. Остроградського

Війна. Моя історія

Дату 24 лютого я, мабуть, не забуду ніколи… Хотіла б забути, стерти з пам’яті той початок страхіть, що нині тривають на території нашої країни. Але…

Я проживаю в селі на Полтавщині, працюю в ліцеї, тримаю господарство. Тож ранок 24 лютого у мене розпочався звично: прокинувшись о 6 ранку пішла поратись по господарству, щоб вчасно зібратись на роботу. Я доїла корову, коли чоловік прийшов і сказав: «Почалася війна…» Я не повірила, навіть розсердилась, що жартує такими речами. Та піднявши очі побачила, що вираз обличчя у нього зовсім не такий як завжди. Мені важко описати той стан, у якому я перебувала декілька хвилин: я по інерції робила свої справи, в той момент я, мабуть, ні про що не думала. А далі наче прозріла: похапцем відкрила телефон і почала телефонувати дітям, бо вони були у Полтаві. Почувши у телефоні: «Алло!» мені значно полегшало. Не дивлячись на те, що діти дорослі, я, наче малим, наказала негайно збиратися, а ми з чоловіком рушили до Полтави. Спочатку дорога була спокійною, а недалеко від Полтави я побачила величезну колону автомобілів з харківськими номерами…

Боже, люди тікають. Тікають з Харкова, там двоюрідний брат. Я знову взяла телефон і зателефонувала. Мені ніхто не відповів. І тут я по – справжньому злякалась, бо подумала про найгірше. Мене охопила паніка. Почала телефонувати усім родичам. Полегшало тоді, коли на Вайбер прийшло повідомлення від брата з Харкова: «Серед рідні втрат немає. Тримаємось! Не дозволимо гидоті захопити Харків!»

А колона машин все не кінчалась… Ми доїхали до Полтави. Тут нас зупинив патруль, вони щось говорили про паспорти, ми їх не взяли, бо поїхали дуже швидко. Я намагалась їм пояснити, що в Полтаві у нас діти і їдемо щоб їх забрати додому. Увесь цей час я тримала в руках телефон. Нарешті комусь спало на думку подивитись документи у застосунку «Дія». Ми рушили далі. В душі була порожнеча. Забравши дітей рушили додому. Виїхати з Полтави нам вдалося за дві години. Була довжелезна черга. Біля населених пунктів почали будувати блокпости. Чоловіка викликали возити пісок і будувати укріплення на в’їзді до села. Саме в той момент мене охопила така паніка, що я не могла з собою нічого зробити. В голові розуміла, що потрібно заспокоїтись, але не могла. Телевізор не вимикали ні на хвилину. Директор написала, що навчання в ліцеї призупинено. День 24 лютого закінчувався… У нашому будинку ніхто не спав. Здавалось, що щось у душі перевернулось. Дивлячись на телевізор я думала лише одне: у мене було багато планів і багато бажань, а зараз бажання лише одне – щоб все оце виявилось неправдою, щоб це був страшний сон. Але, нажаль, це була реальність. Страшна реальність кожної української родини. Життя змінилося докорінно: цінності стали інші, кожного ранку в телефоні перекличка з Харковом. Страшно це усвідомлювати, але почала звикати жити з тривогами.

Та була і друга хвиля паніки. І вона була більшою і страшнішою. Коли відкрилися жахіття у Бучі, Ірпіні та інших деокупованих містах. Охопив страх не за себе, а за доньок. Ми з чоловіком почали благати їх поїхати за кордон. Куди – небуть, поки не виб’ють цю нечисть із нашої землі. Та діти категорично відмовились. Сказали, що не поїдуть з України. Аргументи у кожної були свої: в одної – навчання, а в іншої – робота. Ми наполягали, але чули лише відмову. Врешті зрозуміли, що вмовляти – марна справа.

А далі життя набуло хоч якогось сенсу: учителя і персонал ліцею плели сітки для ЗСУ, ліпили вареники, пекли здобу. Ми розпочали спільну дорогу до Перемоги. Кожен на своєму фронті. Знаю, що головне, що змінилося у душах українців - почуття єдності. Ще ніколи ми не були такими одностайними. Ми навчаємо дітей попри війну, ми даємо прихисток тим, хто втратив дім, підтримуємо нашу армію. Це наше життя…