«Найстрашніше, що було – втрата друзів»

Війна для мене – це жах, вбивства, втрати багатьох знайомих. Я втратив своє господарство. Зрозумів, що все змінилося, коли на подвір’ї, у городі, де сад, закладений на роки вперед, де величезні ділянки полуниці, в один момент починають міни розриватися, осколки свистіти. Потім до тебе вбігають, дають тобі строк, щоб через 12 годин тебе тут не було, на тебе автомат наставляють, то самі розумієте.

Мені прийшлось виїжджати. Що зміг – вивіз, але ясно, що левова частина там залишилась. Дуже сильно постраждав, все майно там залишилось: два будинки невеличких плюс земля; урожай я встиг зібрати, але не встиг реалізувати. Тонни зерна пропали. Це ті гроші, за які я жив. Тепер я перебиваюся з хліба на воду, бо у такому віці роботи офіційної немає, а неофіційна – заплати третю-п’яту частину від того, що заробив. Тому я зараз жебракую. Я підпрацьовую, стараюся вижити, але боргів уже багато набрав.

Якщо доживу, планую повернутися додому. А якщо далі буде позиційна війна, може ще десятиліття йти. Хоча, мабуть, повернутися додому і стати знову фермером я уже не зможу, тому що сапери будуть розміновувати територію більше 20 років однозначно. Де взяти гроші, щоб побудувати знову своє фермерське господарство? У мене трактор, техніка, якими я обробляв землю, пропали там. Війна накосила так – я тільки документи деякі зібрав і вирвався звідти.

Хоча, в принципі, мені ще пощастило, я повернувся у мамину квартиру, у мамину хату. А деяким взагалі гірше живеться. У мене друге житло було, я його тримав, як відчував, що щось буде. Такі от справи. А зараз бракує коштів, бо житло треба оплачувати, а комунальні виросли. Я ремонту квартир навчився. Те, що в юності трохи вмів – сантехніка, електрика, меблі ремонтую. Завдяки цьому я і вижив.