Шишмаков Дмитро, 9-В клас, Одеська гімназія № 11

Вчитель, що надихнув на написання: Ляхова Ірина Олександрівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

На жаль, люди не вміють цінувати простих речей, які приходять у наше життя просто по праву народження. Шкідливими звичками мільйони гублять своє здоров’я, шкідливими думками й ідеями руйнують своє життя. Зараз у моїй країні йде війна… Чому так сталось? Тому що дехто вирішив, що рідна мова може бути другорядною, що Україна не вільна європейська країна, а колонія… та ще багато сумних фактів.

Війна… Хаос… Страх… Перші тижні промайнули як у тумані, відчувалась тільки невимовна лють на свою безпорадність та тваринний страх за своїх рідних. Але з кожним днем приходило усвідомлення, що настав час дій. Думаю, таке відчуття з’явилось у більшості українців. Почався процес єднання людей, і, як не банально звучить, дійсно розуміння того, що саме в єдності наша суперсила. Вся країна стала на захист своєї незалежності – чоловіки на фронті, жінки в тилу. Вся країна стала великою волонтерською організацією, де один за всіх та всі за одного, де всі як однин, де навіть і один в полі воїн.

Мій батько – захисник, але зараз знаходиться в шпиталі. Він отримав контузію під час виконання бойового завдання.

Пам’ятаю тільки мамині заплакані очі, коли дізнались, що можемо втратити тата… Важко згадувати ті перші дні… особливо ті дні… Батько завжди такий сильний, кремезний чоловік, безпорадно дивився на нас, немов дитина, не в змозі навіть вимовити слово.

Ми тільки здогадувались про його біль, він стискав зуби аж до скреготу й вилиці повсякчас рухались, виконуючи свій нервовий танок. Матуся, пораючись в палаті, постійно повторює, як молитву: «Слава Богу, що живий, все буде добре, рідненький». Вірю, що її молитву буде почуто.

Ось така моя історія про війну, таку ціну сплачують тисячі українських родин за чиїсь токсичні думки про «братські народи».