Самборська Дар'я, 11-Б клас, Великокопанівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання: Гашибаязова Олександра Василівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Ранок 24 лютого 2022 року…На перший погляд, він зовсім не відрізнявся від інших, оскільки був будній день, і о 6 годині я почала збиратися до школи. Не підозрюючи, що трапилося, пішла спокійно готувати сніданок. Та коли я вийшла на подвір’я, серце відчуло щось погане, бо повз мій двір проїжджало багато військової техніки. Такого ніколи не було. Десь у глибині душі я сподівалася, що то наші воїни їдуть на навчання. Із спокійною душею повернулася до сніданку. Раптом пролунав телефонний дзвінок. Мамина подруга тремтячим голосом сказала: «Війна…». У нас відняло мову. Тільки через декілька хвилин мама спромоглася зі сльозами на очах сказати: «Донечко, збирай необхідні речі!» Ця фраза поділила моє життя на «до» і «під час» війни.

З розпачем і страхом я побігла збирати речі: руки не слухалися, сльози лилися. Що ж буде далі? Наше село знаходиться на лівому березі Дніпра Херсонської області, а значить, йому одному з перших брати на себе удар. З такими думками речі сяк-так були зібрані, трохи прийшло заспокоєння. Але раптом пролунали вибухи – і серце завмерло, ноги підкосилися. Що це???

І ось те, чого найбільше боялися, стало дійсністю: увечері російські війська зайшли в село.

У них була дивна поведінка: віталися з нами, наче ми їх найкращі друзі. Склалося таке враження, що треба дякувати їм за те, що вони підло й підступно ввійшли на нашу територію. Пізніше стало зрозуміло: орки думали, що нас звільняють. Тільки від кого чи від чого???

Зайшли вороги й до нашої хати із попередженням, що вночі будуть обстріли й треба покинути дім. Матуся із татом вирішили відвезти мене та мою сестру до бабусі та дідуся, що живуть на околиці села.

Ніч була страшною. Ми сиділи в підвалі й молилися, тому що гучні вибухи забирали в нас життя. Які це були важкі хвилини, години… Тільки надія і віра, що все ось-ось закінчиться, допомогли пережити ту ніч.

Спасибі Богу, ранок для нас усе-таки настав. Та він уже був іншим, зовсім не таким, як ще позавчора. І так уже 600 ранків, днів, ночей ми живемо поруч з ворогом. Навчилися відчувати небезпеку, бути готовими до будь-яких ситуацій. А також знаємо, що таке СВОБОДА, ВОЛЯ. Поки що ми їх втратили…Але навіть у такій, здавалося б, безвихідній ситуації живемо заради майбутнього нашої держави, навчаємося, мріємо, долаємо перешкоди і впевнено йдемо до своєї мети! А в нас вона одна на всіх!

Так, війна підготувала для нас дуже важкі випробування. Проте треба пам’ятати:

«Хто перший взяв меч, від меча й загине!» Усім серцем і душею віримо в наших захисників!

Я переконана, що майбутнє нашої держави буде мирним, жовто-блакитним і сонячним!