Лазаренко Станіслав

9 клас, Качкарівський заклад повної загальної середньої освіти

Вчитель, що надихнув на написання есе: Лазаренко Олена Володимирівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

11 місяців

Холодний зимовий вечір, ми сиділи за столом: вечеряли, сміялися і навіть не задумувалися про те, що наступного дня почнеться війна.

Про початок війни я дізнався зранку, коли прокинувся і почув, як мої батьки розмовляли про ракетну атаку по нашій країні. Це стало переломним моментом в моєму житті.

Я довго не міг зрозуміти, що відбувається? Мені не вірилося, що війна може прийти до нас. Спочатку в різних соціальних мережах писали про те, куди зайшли окупанти. Ми думали, що в наше село Качкарівку Бериславського району Херсонської області вони не зайдуть, тому що воно далеко від основної магістралі, але доля тоді склалася не в нашу сторону.

Почалися рейди окупантів. Вони ходили по будинках і дворах, забирали ноутбуки, телефони тощо.

Таких нальотів за весь час було чимало, інколи, хто бачив їх, попереджали сусідів, рідних, щоб вони могли «поховати» свої гаджети. Саме тяжче було - це їхня присутність, дивитися на ті "морди" - було гидко. Спочатку наше село їм на постійне перебування, напевне, не підходило, півроку вони не засилялися.

Вже влітку, однієї ночі, почувся страшний гул і рев машин. Ми з татом виглянули у вікно і побачили світло від колони вантажівок, котрі стояли в нас перед двором. Рашисти заселилися в лікарні, яка знаходиться в ста метрах від нашого будинку. Це було неприємно і страшно. А через місяць по тій лікарні був ракетний удар по скупченню росіян. На щастя, наші люди не постраждали. Про долю окупантів було невідомо. Після обстрілу рашисти втекли з села. А вже через тиждень вони приїхали знову, але, на жаль, їх стало ще більше…

Коли почався контрнаступ ЗСУ, ті гидоти настягували в село стільки техніки, що в наших місцевих жителів було машин набагато менше. У кожному дворі стояли їхні "чортопхайки". А вже десь у жовтні місяці почалися перші нічні артилерійські обстріли по нашому селі. Ми розуміли, що інакше не можна вибити окупантів. Зізнатися чесно - це було страшно. А ще "кращим" було те, що рашисти заселилися в будинку по - сусідству з нашим.

По двору було страшно ходити і, не дай Бог, не так глянути на них.

Тоді батьки вирішили ходити ночувати до бабусі.

Ми довго чекали визволення. Українська армія місяць була в десяти кілометрах від нашого села. Були тяжкі бої.

І от , нарешті, десятого листопада наші захисники зайшли в село. Радості було дуже багато, але тривала та радість недовго. Вже на наступний тиждень російські потвори почали обстрілювати село з усього, що можна. Коли вони сильно гатили, ми з батьками ховалися в бабусиному погребі, тому що він був більшим. Ми знесли туди ліжка, харчі, воду, дідусь поставив буржуйку, бо на дворі було уже холодно.

Рідні хотіли, щоб я виїхав, але я не погоджувався. Тоді сталося так, коли одна ніч все змінила…

Це було в ніч проти восьмого січня, як раз у день оголошеного затишшя окупантами.

Саме в ту ніч, а точніше в 00:40 хвилин, снаряд російської гармати "прилетів" у бабусин гараж, ми всі тоді спали в будинку, який був в трьох метрах від нього.

Той момент перевернув моє життя ще більше. Це жахіття змусило мене покинути рідну домівку і виїхати з села, в якому я народився, мав друзів, ходив до рідної школи. Так закінчилося моє дитинство. Вивезти мене допомогли сусіди, а тітка забрала до себе.

Батьки, бабуся з дідусем досі залишаються в селі під обстрілами.

А я весь час мрію і надіюся, щоб швидше вигнали окупантів з нашої країни і повернутися додому.