«З кожною хвилиною ставало страшніше»

26 травня 2014 року я почула гул літаків, коли працювала – як завжди, вдома, за ноутбуком. Спочатку не звернула особливої уваги – аеропорт поруч, звук для нас звичний, як тарахкання шахтного поїзда, що проходить недалеко, або гавкіт дворових собак. Але незабаром занепокоїлася: літак (або навіть літаки?) літали якось дивно, ніби колами – гул то наближався, то віддалявся.

Із кожною хвилиною ставало страшніше. Що, чорт візьми, взагалі відбувається? Але рефлексувати немає коли – син в садочку, який знаходиться всього в парі кілометрів від аеропорту! Поки я міркувала, як поїхати – на машині (швидко) або на маршрутці (безпечніше в такому стані) – зателефонувала вихователька з проханням забрати терміново!

І ось я вже їду на машині під безперервним гулом. Їду і плачу. Їду і молюся, щоб вийшло – доїхати, забрати, повернутися додому. Про те, що робити далі, намагаюся не думати. Спочатку потрібно опинитися вдома разом із сином.

Друга година дня. Самий розпал денного сну. Деякі батьки вже у групі. Мовчки переглядаємось. Говорити не виходить. Але слів і не потрібно. У всіх в очах страх і тривога.

Вихователька будить дітей, за якими прийшли. Сонні, в смішних піжамах – вони не розуміють, що відбувається. Чому батьки такі дивні – не посміхаються, не спілкуються, не питають вихователя про їхні успіхи, не дають з’їсти булочку із соком, а швидко-швидко натягують на неслухняне після сну тільце одяг і взуття... І поспішають, дуже поспішають додому.

Сідаємо в машину. Я видихаю – дитина зі мною. Намагаюся зосередитися на дорозі, але літаки все шумлять і шумлять, а сльози по щоках все котяться і котяться...