До війни ми з чоловіком, дітьми й онуками мешкали у Маріуполі. Коли почалися обстріли, ми вирішили їхати, бо ще ж не такі старі, хочеться пожити — для себе, для дітей та онуків. 24 лютого минулого року я була на роботі. Наш офіс біля моря, і тоді вже було чути вибухи. А тоді вже добре пішли бомбити: через два-три дні не лишилося ні магазинів, нічого! Проте ми були у місті, поки над нами не почали літати літаки, а потім на наш будинок скинули бомбу. Тоді ми переїхали до дітей, щоб бути разом із ними й онуками.

На початку війни виїжджали ті, хто мав родичів і близьких за кордоном та на мирній території. Решта стали м'ясом!

Ніхто не казав, що війна триватиме, тож ми сподівалися на краще до останнього, і тому лишалися у місті. Була думка, що як завжди «потренуються» по Донецьку, й на цьому скінчиться. Згодом люди почали виїжджати колонами, й нам вдалося евакуюватися серед останніх. Коли ми виїжджали, нам дивом вдалося проскочити, а тих, хто їхав за нами, обстріляли.

Моєму чоловікові шістдесят років. Через війну він зазнав травми, а коли ми виїхали на вільну територію, в нього відмовили руки й ноги. Тепер мій чоловік — інвалід першої групи. Невістку поранило.

Тепер ми оббиваємо пороги, щоб оформити допомогу чоловікові, а це страшенна бюрократія, вимагають купу довідок! Діти з онуками виїхали до Румунії, я виїхала з ними, але потім повернулася, бо я ж не можу кинути чоловіка - у нього хвороба прогресує. Ми як переселенці  отримали свої кошти аж через три місяці.  

Довелося переїжджати до Івано-Франківська, бо треба було чоловіку відвідувати лікарів і лягати до стаціонару. Ми винайняли квартиру, за яку треба платити. Я дізнавалася про гуртожиток, але туди черга, і як мені там жити з паралізованим чоловіком?

Хочеться додому - чекаємо на деокупацію.

Шокувало найбільше, що брати й сестри, як споконвіку вважалося, пішли на нас війною й почали вбивати. Байдуже, чи ти старий, чи дитя. А як почали літаки над ними літати, то ми вже знали, що три польоти — це три падіння бомб. Шокувало, що міста руйнували під нуль, з усіма, хто там жив; це зараз більше дивимося у новинах. Таке не забудеться ніколи. Втім, найбільша мрія зараз — повернутися додому, в Маріуполь, який був, бо це наша земля, це Україна!