"Руки-ноги нашого сусіда прилетіли в наш город"

Ми жили в Маріуполі на лівому березі. У 2022 році дочка з її чоловіком підписали контракт із ЗСУ. Я пенсіонерка. Сиділа з десятирічним онуком. 28 лютого 2022 року дитина планувала піти до школи. Навчання майже весь час було онлайн. До школи дитина не потрапила, бо 24 лютого до нас прилетіли перші осколки. 

По нашому місту бігали і ліві, і праві - хто завгодно. Було дуже страшно, коли летіли ракети. Коли о другій годині ночі піднімаєш дитину, кажеш: "Ходімо до підвалу". "Я спати хочу, холодно". Ось це страшно. Сиділи в підвалі тижнями безвилазно. Зовсім без сну. 

Найжахливіший епізод - це коли наш сусід, молодий чоловік, 35 років йому, напевне, вийшов на подвір'я підігрівати їжу на вогнищі для своїх діточок, і в цей час вибухнув снаряд. І коли його ручки-ніжки прилетіли в наш город, - ось це по-справжньому страшно! Його замотали в килим і поховали в городі. Це жахливо.

28 лютого у нас уже хліба не було. Єдине, що у нас був запас дощової води у приватному секторі. Ми двічі кип'ятили на вогнищі воду, пили. Запаси, як і в будь-якої бабусі-пенсіонерки, більш-менш були. 

Потім, коли вже почали тут ходити кадирівці, ми кричали. Страшно було, коли танк повертався у бік твого дому, і всі кричали: "Люди-люди! Там люди живуть!" Ось це страшно. Звук розвороту танка, певне, ніколи не забуду.

Нас вивозили кадирівці. І тільки тоді, коли нас донька знайшла, ми змогли повернутись через усю Європу в Україну. Вдома в Маріуполі залишився мій чоловік, дві собаки, два коти.

На даний момент я тільки потроху починаю відходити від стресу і жаху, який я пережила. Волосся повипадало, зуби розболілись, ноги теж. При будь-якому різкому звукові здригаєшся, спати ось я тільки нещодавно стала під снодійним. 

Я думаю, що навесні війна закінчиться. І Маріуполь повернеться. Бачу своє майбутнє з поверненням своїх дітей живими-здоровими і з об'єднання усієї родини.